Хавалджи Артем, 11-а клас, середня загальноосвітня школа 26 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Голікова Юлія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Слово «війна» постукало у вікно моєї спальні весною 2014 року, коли в наш край увірвалися терористи і почали брати місто за містом. Тато сказав: «Це війна». Я чув про війну не раз, але нині вона озивалася до жителів нашого маленького містечка на Луганщині гудінням колони танків, гучними влучаннями в житлові будинки, спаленими спорудами.

У цей час почали говорити про евакуацію, і це слово було новим для мене. Я не розумів, що воно означає, але відчував острах за плечима, бо мама при згадці про евакуацію починала плакати.

Зрештою розумом семилітнього хлопчика я зрозумів, що дорослі говорять про переїзд до іншого міста.

Мені було байдуже, куди батьки збиралися виїжджати, бо я хвилювався і весь час думав про свого малого друга – клена, тобто деревця, якого батьки посадили навпроти нашого балкона в рік мого народження.

Клен ріс швидко, він завжди був вищим за мене. Я охоче спостерігав за тим, як дерево росте. У травні 2014 року його верхівка вже діставала другого поверху, і я терпляче чекав, коли вона торкнеться третього, на якому я живу. Нині ж переїзд мене дуже тривожив, бо я мусив розлучитися з деревом мого життя. Я частенько бігав до клена, торкався долоньками його стовбура і залюбки крутився навколо нього. Бабуся застерігала мене: «Зараз у тебе закрутиться голова». Але мене це не зупиняло. Прагнення хоч останні деньочки погратися біля клена було сильнішим.

А час від’їзду настав неочікувано. Я намагався впхати у свій маленький рюкзачок і крихітного поні, і паровозика, що його мама купила мені в «Дитячому світі», і три машинки, що тато приніс і подарував мені на день народження. Зовсім не поміщалася залізниця, що була складена в окрему коробку. Я тримав її в руках і вирішив нікуди не класти, щоб не загубити.

Так ми переїхали до Києва. Нове помешкання було чистим, придатним до життя, але в ньому не було моїх улюблених меблів: ліжечка, замовленого спеціально для мене, столика з етажеркою, на які поміщалися усі мої книги, крісла, на якому я полюбляв крутився. Але згадки про мою спальню швидко покинули мене, оскільки треба було знайомитися з учителькою, яка набирала перший клас, з новою школою і новими друзями. Перше вересня пройшло гучно.

Мене привітали з початком навчання в школі усі мої знайомі, але тепер уже по телефону, бо доля розкидала нас повсюди.

Я часто згадував наш магазин «Хліб», де так смачно пахло свіжими паляницями, перепічками з часником і ще чимось дуже смачним.

Початок навчального року був пов’язаний із записом на секцію волейболу та в художню студію. Тут мене зустріли радісно. Викладачка довго розпитувала про те, звідки я приїхав, щось пояснювала дітям. А на наступному занятті чомусь запитала: «Ваша сім’я ще не виїхала?». Мені було дивно слухати ці запитання на третьому і четвертому заняттях, тому я вирішив не ходити більше в художню студію, де не можуть дочекатися, коли вже я поїду додому. Про себе я думав так: «А куди мені їхати?»

Сьогодні, коли пройшло вже десять років після того, як ми оселилися на Київщині, я часто думаю: «Яке місто я назву своєю маленькою батьківщиною? Це місто Первомайськ чи Київ?» Тут, у Києві, мої улюблені учителі (з математики й історії), мій поважний тренер з волейболу, що дуже багато зробив для мого зростання як спортсмена. Тут річка Дніпро, історичні споруди, яким тисяча й більше років, музеї українських письменників. Тут я легко можу потрапити на концерт знаного на всю країну співака. Я полюбив багатолюдний Хрещатик, площу Незалежності. Я із задоволенням броджу тісними вуличками узвозу, гуляю біля Володимирської гірки. А там, на окупованій ворогом території, залишилася моя домівка, яку я так любив, коли був малим, посаджений батьками клен, який я назвав деревом свого життя. Ці два міста стали для мене сходинками мого зростання. Я так хочу, щоб вони були завжди моїми…