Мені 46 років. Я з Харкова. Працювала менеджером у компанії з продажу офісних меблів. Жила в мікрорайоні Салтівка, який першим потрапив під обстріли. Я останні чотири роки не дивилася новини, тому війна застала мене зненацька. Зранку 24 лютого в чому була, в тому й виїхала на околицю Харкова,  а потім – у Полтаву. З того часу я не була вдома. 

Звична стабільність зруйнована вщент. Я втратила все, що мала. Дуже складно, але намагаюся триматися. Дякую людям, які допомагають.

Мені потрібен був тонометр – одна дівчина купила мені його. Я досі з нею спілкуюся, вітаю її з усіма святами, бо такі люди на вагу золота. 

Хтось дав посуд, хтось – меблі. Завдяки гуманітарним центрам маю одяг і взуття. Знайомі приютили на перші кілька місяців у себе вдома. Потім жіночка запропонувала будинок у стані ремонту. Я деякий час там пожила. 

Друзі роз’їхалися. Батьки в безпеці. Їх вивезли волонтери. Я дуже довго не могла вмовити їх виїхати. Вони жили на околиці Харкова, не хотіли покидати своє майно. Їх поселили в дитячому садочку в містечку іншої області. Ми спілкуємося. Бачилися двічі. Вони вже в кількох лікарнях були. Зараз знову лікуються.