Мені 24 роки. У мене є донька. Я виховую її сама. До війни ми жили з батьками у Маріуполі.
24 лютого, о пів на шосту ранку, мені зателефонував колишній чоловік і сказав, що почалася війна. Цього ж дня він відвіз мене з дитиною до своїх батьків у село. Ми жили там до 27 травня. За весь цей час окупаційна влада один раз видала гуманітарну допомогу дитині: тридцять підгузок. Суміш я встигла купити в Маріуполі перед від’їздом. Коли вона закінчилася, я розбавляла водою дитячу кашу швидкого приготування і годувала нею доньку на ніч. А вдень давала їй те, що їла сама.
Родичі їздили в Нікольське й стояли там у черзі по хліб шість-сім годин. А паливо видавали по номерках. Родичі були тисяча п’яті.
Завдяки господарству ми мали м’ясо, а крупи купували в магазині. Їх привозили з Донецька. Вони були зовсім несмачні.
Мій батько був захисником Маріуполя. Останнього разу він вийшов на зв’язок 28 лютого, а потім зник безвісти. Мама і сестра зараз зі мною. 31 травня ми виїхали в Запоріжжя.
Наскільки нам відомо, мамине житло вціліло. Мій будинок залишився без вікон. Окрім того, його пограбували окупанти.
