Приймук Катерина, 15 років, 10 клас, Марганецький ліцей №1 ім. Т. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Баландіна Олеся Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

23 лютого 2022 року я лягаю спати і не боюсь, що можу не прокинутись.

Зранку 24 лютого я, як завжди, увімкнула телефон і перевірила нові повідомлення в групі нашого класу. Вчителька питала нас, чи прийдемо ми сьогодні до школи. Майже всі відповіли, що залишаться вдома. Я гукнула зі своєї кімнати: “Мамо, а що сталося, що ніхто не йде до школи сьогодні?” “Так війна ж почалася, доню! Хіба ти не чула рано-вранці вибухи?” - спитала мама, готуючи сніданок. “Ні, не чула, я спала, як убита”, — відповіла я. “Катю, ця фраза недоречна зараз. Так, почалася війна”, — зауважив тато. Я подумала, що це якась нісенітниця.

Невеселі батьки порадились і вирішили, що до школи сьогодні не піду. Я зраділа, адже в той день були важкі уроки та ще й контрольна. Тато почав говорити страшні речі про війну, але я не дослухалася, не вірила у ці новини. Провела батьків на роботу і почала спілкуватися з друзями по телефону. Пізніше один з них запропонував мені сходити з ним за хлібом, на що я згодилась без вагань. Здавалося, наче всі мешканці міста прийшли, щоб купити хліб. Біля банкомату теж величезні черги. Ми обійшли майже все місто у пошуках хліба та грошей у банкоматі. Все було марно, на поличках у магазинах та у банкоматах було порожньо. У людей почалася паніка.

Я жила і не відчувала страху до тих пір, поки не почула сирену в моєму місті. Смуток оселився десь у глибині душі. Інколи вони «вили» щодня дуже часто. Смуток переріс у глибоку біль. Я з острахом чекала нової сирени. Кожен новий звук дарував мені нову порцію паніки. Навіть уночі ми прокидалися та бігли у коридор, щоб відчути себе у безпеці. По телевізору показували як обстрілюють міста й гине велика кількість людей. Тільки тоді я зрозуміла, що прийшла війна, яка несе смерть, біль та страждання. Всі мої мрії враз розсипались, наче у них теж попав ворожий снаряд. Чому? За що? Навіщо?

Зараз я знаходжусь за кордоном. Але добре пам’ятаю той день, коли покидала рідне місто, тата та рідню. Мама, обіймаючи тата, проливала солоні сльози, що, здається, і не збирались закінчуватися. На вокзалі стояли всі сумні та похнюплені, але я намагалася не подавати виду... Мені теж боляче усвідомлювати те, що вже через декілька хвилин прибуде потяг, який розлучить нас на невизначений час. Ось вже і прибув “транспорт розлуки”, ми почали обійматися та прощатися, плакали усі, але не я. Стримувала весь біль, який накопичився у душі. Я дуже переймалася за долю рідних, адже вони залишилися у місті, куди з кожним днем все ближче й ближче підбиралася ворожа артилерія. Щоранку ми телефонуємо їм, і хочеться чути тільки хороші новини. Я постійно переглядаю фото та відео, на яких моя сім’я разом радіє життю, але від цього на душі стає дуже тяжко...

Вірю, що скоро повернуся на Батьківщину, бо перемогти український народ неможливо. Настане мир на Землі, люди будуть жити та радіти кожному дню.