Педенко Вікторія, вчитель Запорізької гімназії №38 Запорізької міської ради

Війна. Моя історія

Коли я ходила до школи, мені зрідка снився страшний сон: у моє рідне село заходять німці. На танках, бронемашинах... Вони у касках, з автоматами, починають ходити по хатах і шукати партизан. Я відчувала жах, але була  рада з того, що хата моїх батьків не перша на вулиці, що є ще один вихід, на городи, що поки фашисти дійдуть до нашої хати, ми зможемо покинути будинок і сховатися у лісосмузі.

Я прокидалася і дякувала Богу, що це тільки сон і такого ніколи не може статися! Адже у моєму дитинстві ще боліли рани ветеранів Другої світової, комуністична партія запевняла, що радянський народ ніколи не допустить повторення воєнного лихоліття.

2014 рік... Зі страхом слухаю про події у Луганській та Донецькій областях. Бачу, як “зелені чоловічки” починають господарювати у Криму. По всіх каналах телебачення з острахом спостерігаю,  як на Сході з території росії перетинають український кордон білі камази  з написом “Гуманитарная помощь”. З болем у серці та  гордістю слухаю по ТСН про те,  як молоденькі курсанти Морської Академії імені Нахімова, не бажаючи  зраджувати військовій присязі, співають гімн України. Хлопчики — а вже Герої!

Відчуваючи свою безсилість, слухаю новини про знайдене в річці знівечене тіло Володимира Рибака, який захищав честь українського прапора над Горлівкою. Перші жертви “русского мира”! І в думках знову той жахливий дитячий сон...Невже це вона? Війна?

І знову страшні новини зі Сходу. І приходить розуміння того, що наше життя вже не буде таким, як було раніше. Що все, у що ми вірили у дитинстві, юності,  було знищено ненажерливим карликом і його запамороченим народом! І сльози течуть безперестанку, і відчуваю місце, де є серце, яке все ще сподівається, що він зрозуміє свою помилку, зупинеться, вибачиться...

Ні! Не може просити пробачення і каятися той, в кого немає душі, хто втратив людську подобу, хто живе за правилами і законами, які пише сам!

А в новинах - страшні повідомлення про АТО: переселенців, кіборгів, знищені зелені коридори та смертельні “котли”. Я перестала посміхатися, співати, танцювати, робити те, що так любила. Мій тато  (Царство йому небесне!) — чесний і порядний комуніст, так само продовжував вірити в Радянський Союз, вірити в його відродження, в правильність політики партії (партійна школа зробила свою чорну справу).

Страшно про це казати, та я вдячна Богу, що татко не дожив до початку сьогоднішнього жахіття. Знаю, що його серце не витримало б такого удару, такої омани...

У четвер 24 лютого 2022 року на уроці зарубіжної літератури мої учні  повинні були читати  напам’ять вірш “Жди меня”, а на уроці української за планом був аналіз оповідання Олександра Довженка “Ніч перед боєм”. Ці уроки я вже не змогла провести, бо на порозі моєї рідної домівки стояла вже нова війна: над головами українців літали ворожі літаки і гелікоптери, а будинки, поцілені мінами та снарядами, перетворювалися на згарища. Невже мій страшний сон став дійсністю?

Знову, як і вісімдесят років тому по моїй землі ходить жорстокий та цинічний окупант, знущається над моїм народом, нищить українську націю.

А українці, зціпивши зуби, б’ються на полі бою, витягують з того світу поранених, відбудовують знищені домівки, донатять, надають  допомогу дітям та стареньким, допомагають переселенцям, піклуються про покинутих тварин... Ми  стогнемо, плачемо, кричимо у молитві до Бога, падаємо і знову піднімаємося, покидаємо свої домівки і повертаємося,   втрачаємо  рідних та друзів, але БОРЕМОСЯ!

Я, як і мільйони моїх співвітчизників, втратила спокій і почуття захищеності, не знаю, чи прокинуся завтра. Та саме зараз, як ніколи, я відчуваю себе українкою, не втратила віру в себе, віру в тих, хто там, на нулі, віддає своє життя за рідну землю, за мене.

Тому кожного дня, зустрічаючись на уроках зі своїми учнями, намагаюся розказати їм, усе, що знаю, поділитися своїми відчуттями, вселити в їхні маленькі душі віру в Україну, в наш народ, в нашу ПЕРЕМОГУ! Моя країна живе! Українці живуть! Я живу! Я — на своїй рідній землі! Тому моя історія сьогодні — це історія мого народу!