Гончаренко Марія, 11 клас, Криворізький центрально-міський ліцей "Кредо"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лісевич Ірина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого я прокинулась рано , коли на годиннику було 5:03 ранку. Перше, що я побачила, маму, яка мені сказала:”Машунь, я в метро”. Нічого не зрозумівши, я відкрила telegram та новинні канали, переповнені новими повідомленнями: “Почалась війна”. І раптово я перестала щось відчувати,  не розуміла, що робити далі, що казати, куди бігти, що буде далі та чи буде щось далі? Коли пролунали перші вибухи, я не могла зрозуміти, що все ж таки війна прийшла, це не сон, не запаморочення, а реальність. Світ перевернувся в одну мить… У той момент я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таке, як раніше.

Але разом із страхом у моє серце закралася і надія. Надія на те, що все буде добре, що ми переможемо, але зараз її немає…

Життя перетворилося на безперервну гонку за інформацією, це стало залежністю. Ми постійно слухали новини, це було єдине, що викликало хоч якісь емоції. Сон став розкішшю, а тривога – постійним супутником.

Першої ночі я боялась спати, мене супроводжували думки, що завтра може не настати. Дні були схожі на сіру, безпросвітну, нескінченну смугу.

Незважаючи на всі труднощі, я зрозуміла, що найголовніше – це бути разом з рідними. Ми стали ще більш згуртованими і підтримували один одного в ці складні часи. Кожного дня мої батьки та родичі їздили допомогти волонтерам, а ми, залишаючись самі вдома, грали в ігри, розмовляли та намагались відволікатись від інформаційної хвилі про вибухи, окуповані міста, наступи з усіх боків. Війна показала мені, наскільки сильним може бути людський дух. Я бачила, як люди кожного дня допомагають один одному, ризикуючи своїм життям.

Скільки добровольців прийшло до військкомату, щоб вступити до лав ЗСУ для оборони нашої Батьківщини. Це надихнуло мене стати кращою версією себе.

Я швидко подорослішала, як би це не було абсурдно, але це так. Для молодшої сестри я була і мамою, і лікарем, і кухарем, і подругою. Чи було мені важко? Було, хоча я розумію, що ці труднощі виховали в мені сильну особистість. Звичайно, я б хотіла не такий болісний перехід у доросле життя.

Сьогодні я вже не памʼятаю життя без постійних тривог навколо та всередині. Емоції більше не яскраві акрилові фарби, а якась сіра пастель, яка іноді дає темніший колір внутрішнього настрою.

Багато хто став адреналіно-залежним від вибухів, і хоче це переживати знов і знов, щоб відчути хоч якийсь справжній драйв, який потрібен організму. Наш спектр емоцій притупився, і складно розуміти себе. Хтось лякається це прийняти та замикається в собі, хтось іде до психолога, а хтось розділяє свій біль з близькими людьми. Напевно тільки в цей період ми починаємо обмірковувати весь жах війни, приходить розуміння, що ти сам нічого не можешь вдіяти, вплинути, змінити… Це змусило кожного переосмислити свої цінності, зрозуміти, що справді важливо в житті. Ми навчилися цінувати кожен день, кожну мить, кожну хвилину, проведену разом з близькими людьми.

Передивляючись счастливі відео підлітків в instagram або Tik Tok, завжди виникають питання: “чому я? чому ми? чому наша країна страждає? чому ми не заслуговуємо на наше безтурботне дитинство? ми чимось гірше?”.

На жаль, відповіді на ці питання я так і не знайшла, залишається тільки взяти себе в руки та прийняти це,  рухатися далі. Я лише можу поділитись цією історію та нагадати, що ми не єдині в світі, хто зіткнувся з таким горем, та весь емоційний калейдоскоп нашої нервової системи, який постійно рухається, є нормальним. Кожен переживає це по різному, головне не опускати руки та вірити в найкраще, тільки так ми зможемо це пережити.

Війна зробила нас сильними та загартованими. Я вірю, що колись прокинуся в світі, де немає сирен, війни та болю, а є тільки радість та процвітання нашої милої України.