Мої мама та тато залишилися в окупованому Маріуполі, у них там квартира. Там зараз сидять, а я з моєю дівчиною поїхав в Україну. Мій дім згорів там, всі речі згоріли, я роботу втратив. Я вивіз з собою двох собак та дівчину. І ми зараз живемо у Львові.
Я художник, працював в Маріполі, апгрейдив садки, школи, тобто їх відновляли, а я їх розписував для дітей. Зараз тут теж працюю, розписую. Бізнес відкривається десь, мене запрошують, я розписую, інтер'єр роблю.
В перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого, я нічого не розумів. Думав, ще разова стратегія якась, вона швидко мине. І я сильно не панікував, а мені всі казали, що це все, треба їхати. Я ж нічого не розумів та не сильно боявся. Запам'яталось те, що о четвертій ранку мені повідомила моя дівчина з жахом, що війна розпочалась. А я сказав, що годі, давай спати. А потім, через два дні, ми вже сиділи в сховищі до березня, коли вже змогли виїхати.
У мене була автівка, але не було бензину, тому що я не подумав заздалегідь. Поїхав на велосипеді по Маріуполю шукати, де можна купити бензин. Мені сказали, що тільки шукати якусь заправку. Я поїхав по заправкам, там зрозумів, що я запізнився, і вже всі, хто хотів, ведрами з заправки доставали бензин, і мені там вже нічого не залишилося.
Я взяв респіратор, поліз на дно бочки, затримував повітря, та на свій страх та ризик з дна нашкрябував бензин у пляшку. Потім піднімався. Тобто я затримував подих на пів хвилини, нашкрябув, потім піднімався, дихав, і так я дві години нашкрябував собі 20 літрів палива, щоб можна було поїхати.
Якщо я б на цей ризик не пійшов, я б не мав палива і не зміг би евакувати свою дівчину, собак, я взяв ще сім'ю, яка була без машини, треба було їх вивезти теж. Всі вже думали, що я там десь по дорозі загину, а ні. Я справився, знайшов цей бензин. В тій бочці, ви не уявляєте, як там тхне бензином. Я там ледве свідомість не втратив, але це зробив.
Заправилися, там така гонка була, хотіли в мене його перекупити, забрати, відняти. Але я поїхав на машині та вивіз п'ять людей, дві собаки, речі. Машина ледве справилась. Було 20 блокпостів, і на кожному блокпості треба було виходити, показувати всі речі повністю. Погрози були. Якщо б не дитина у салоні, то в мене б відняли машину. Ну, слава Богу, ми виїхали в черзі, там стояли 2000 машин, це було 15 березня.
Ми виїхали до Бердянську, там переночували, теж була черга за бензином. Довелося в мороз стояти о п'ятій ранку, щоб 20 літрів купити. До 20 була дозировка на кожну машину. Далі ми поїхали також цією колонною до Запоріжжя, а там до Дніпра, до Вінниці і добралися до Львова. Нам здавалось, що це найбезпечніше місце. Потім і тут почалися тривоги. Але ми покинули своє рідне місце, окупацію покинули. До сих пір ловимо флешбеки про рідне місто, сумуємо по тим краям, де ми були.
Я хочу, щоб поскорше звільнили Маріуполь. Я приїхав у Львов та одразу зробив мурал на цю тему.
На вулиці Галицькій, про Маріуполь, намалював "Азовсталь", машину, як ми тікали, тобто, всю історію намалював. До воєнних, які там вже вструмляють прапор, і на останньому кадрі намальовані люди, сім'я з чемоданами, яка повертається до свого Маріуполя. Дуже багато, кому це сподобалось, дуже багато гарних фідбеків получив.
Що мене шокувало в Маріуполі? Люди контроль над собою втрачали в такому стані. Було непросто. У нас було 130 людей в одному підвалі. Було важко. Мені, як чоловіку, трохи легше, а моя дівчина... Її взагалі все шокує. Мене шокувало, що мій дідусь помер через те, що він не міг пересуватися, він лежав, і все, для нього життя якось кінчилося, і він помер.
