Піддубна Марія, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №154 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тельна Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення в Україну. Цей день кардинально змінив моє життя, як і життя усіх українців. Я прокинулася о 5 ранку від сильного вибуху. Пам’ятаю, було дуже страшно. Мої руки тремтіли, а серце у грудях шалено билося. Я побігла у кімнату до батьків і вони мене трохи заспокоїли. Вибухи не припинялися. Моя мама сказала зібрати усе важливе і йти у коридор. Її викликали на роботу, тому я залишилася вдома разом із моїми дідусем та бабусею, які були поруч, коли знову були вибухи. Пам’ятаю, як цілий день працював телевізор, у якому розповідали що відбувається.

Через декілька годин мої батьки повернулися додому. Ми поклали подушки і пледи у коридорі і просиділи там усією сім’єю до вечора.

Тато вирішив піти пошукати підвал, у якому буде безпечніше переночувати. Хоча це місце було далеко від нашого під’їзду, але ми взяли пледи і разом з батьками пішли у кінець дому. Коли ми ввійшли усередину, там вже сиділи люди. У підвалі було дуже темно,  всюди були труби, а на стінах були невеликі вікна, які пропускали холодне повітря всередину. Але ми не зважали на це, бо було дуже страшно, всі разом сіли в кут и намагалися заснути. Посеред ночі ми прокидалися від вибухів. Люди читали новини, розмовляли один з одним, намагалися заспокоїти своїх дітей. Наступного ранку вибухи продовжувалися і я постійно розмовляла зі своєю найкращою подругою по телефону.

Я навіть взяла із собою блокнот і олівці, щоб трохи відволіктися. Навіть тоді я не могла повірити у те, що відбувається.

Цілий тиждень був однаковий: ми спали у підвалі, піднімалися у квартиру щоб поїсти, і знову йшли у підвал. 27 лютого був мій 13-й день народження. Мої батьки повісили повітряні кульки над моїм матрацом у підвалі, щоб зробити хоч трохи святкову атмосферу.

У цей день ситуація погіршилася у Харкові, ми вирішили їхати до міста Дніпро, куди нас забрав мій дядько. Пізніше до нас приїхали мої бабуся і дідусь.

Батьки знайшли нову роботу, ми взяли собаку, життя продовжувалось. Хоча тут безпечніше, але нещодавно біля мого будинку збили ракету. Спогади, що забулися, знову почали спливати. Але я вже не так реагую на вибухи, як на початку війни. Я почала нове життя, але все ще сумую за тим часом, коли все було добре, сумую за школою, за своїми друзями.

Ця війна дала мені змогу почати все спочатку. В мене з'явилось нове хобі, познайомилася з новими людьми. Моя родина допомагає ЗСУ, ми донатимо і віримо у Перемогу. Слава Україні!