Данило, 1 курс, Заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Регіональний центр професійної освіти залізничного транспорту та агротехнічного сервісу"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це був звичайний день — принаймні, так здавалося на перший погляд. Я й гадки не мав, що за кілька хвилин реальність почне руйнуватися. Раптом небо потемніло, мов хтось вимкнув сонце. Шкіра на руках мурашками відчула наближення чогось незбагненного, а земля під ногами затремтіла, ніби пробудився велетенський звір.

Я стояв посеред кімнати, не мав сили рухатися, як раптом крізь вікно пролунало пронизливе виття — звук, що змінив моє життя назавжди.

Коли на початку лютого 2022 року мені сказали, що уроки скасовані, я подумав, що це через якісь технічні проблеми. Хто б міг подумати, що це початок війни? Я тоді був у, 8 класі, Лозова

Коли ракета влучила в електростанцію біля нашого будинку, я відчув справжній жах. Вимкнення світла на 2-3 дні стало для нас останньою краплею — ми вирішили їхати.

Спочатку ми втекли до Краснопавлівки, де пробули тиждень, але там також було неспокійно. Військові, постійний гуркіт літаків, підвищена загрозою руйнувань внаслідок обстрілів — це не було місцем порятунку. Зрештою, переговоривши з маминою сестрою, ми вирушили до Полтавської області, де пробули понад півроку.

Протягом тих шести місяців я щодня думав про рідну квартиру та мріяв, щоб наше місто не захопили окупанти.

Коли моя бабуся та сестра повернулися додому, на наступний день прилетіла ракета, яка влучила в міський Палац культури — будівлю біля бабусиної квартири. Вона якраз розмовляла по телефону, коли її відкинуло від вибуху до передпокою. Ми всі були шоковані. Після довгої вимушеної ізоляції ми нарешті вирішили повернутися додому. Я не міг стримати радості, коли наша машина їхала, як потяг, до рідного міста.

Але разом із радістю було відчуття страху. Я продовжував боятися обстрілів і літаків, хоч як намагався цього не показувати.

Ця війна виснажила нас усіх. Моя сім’я більше не має сил витримувати ці постійні страхи й випробування, але, як кажуть, надія помирає останньою. Віримо: настане мир, сподіваємося, що Україна переможе ворога, бо наші мужні захисники сплачують високу ціну, виборюючи перемогу. І вона, я впевнений, обовязково прийде.

Як це добре жити без війни.