Опанасюк Марія, 10 клас, Комунальний заклад "Запорізька спеціалізована школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів "Козацький ліцей" Запорізької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голуб Яна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи замислювались ви колись над сенсом життя? Для чого ми існуємо, якщо у кожного з нас буде один і той самий кінець? Я замислювалась, і ці думки не відпускають мене вже дуже давно. Якщо бути точною, рівно 1013 днів.

До початку повномасштабної війни я була дитиною, в якої головною проблемою було написання контрольної з математики. Зараз, цією проблемою є страх смерті.

Раніше й слово «війна» ніхто не сприймав з таким жалем, та з таким болем у серці. Пам’ятаю, як у сьомому класі нам розповідали про події Другої світової війни. Вихователь кожного разу повторювала: «Сподіваюсь, на вашу долю не припаде такий жах, та війну ви вивчатимете тільки на уроках історії». На жаль, сподівання виявились марними. Кожна дитина, яка сиділа тоді в класі відчула цей біль на собі.

Вже 24-го лютого наші життя поділились на «до» й «після». Ми подорослішали та навчились брати відповідальність за себе. Але якою ціною?

Люди часто недооцінюють швидкоплинність часу. Згадуючи перший день війни, здається, що це було зовсім недавно, однак пройшло вже майже 3 роки. Тоді 12-ти річна я прокинулась і, як завжди, почала збиратись в школу. Батьки прокинулись слідом. Через декілька хвилин, до моєї кімнати зайшла мама, на обличчі якої, була тривога, страх та розгубленість одночасно. Тоді все й почалось.

У цьому есе йде мова не про фізичний шлях, а про моральний. Про те, як швидко дитина здатна подорослішати.

Незабаром почалась перша тривога. Паніка. Великі скупчення людей біля бомбосховищ. Чоловіки забігають, не даючи жінкам з малими дітьми зайти, хоча місця для всіх не вистачало. Ми пробігали всю тривогу, шукаючи прихисток, аж до самого її кінця. Тоді я переосмислила багато речей.

Я зрозуміла, що можу померти, що рідні для мене люди можуть померти, тому почала цінувати кожен момент більше.

Прості миті, звичайні речі, такі як час, проведений з родиною, або можливість бути вдома - стали цінніші за золото. Кожен момент набув нового значення, і безтурботне дитинство перетворилось у постійний страх, надію та боротьбу. Незважаючи на свій емоційний стан, я розуміла, що настав час взяти себе в руки. Моя мама багато турбувалась про все, тому, щоб допомогти їй, я не панікувала та слухалась. Я намагалась стати для неї опорою, щоб їй було на кого покластись. Наші ролі трохи змінились: тепер я була підтримкою для батьків, і вони бачили, що за мій емоційний стан вони можуть не хвилюватись. Йшли дні, тижні, місяці.

Я почала шукати сенс у всьому, що відбувається. Навіщо ми живемо, якщо наше існування таке крихке? Чому люди приречені знищувати один одного? Насправді, я й досі не знаю.

Але, я дійшла висновку, що сенс життя – це те, як ми проходимо свій шлях. Це відчуття вдячності за кожен новий день, нові знання, за обійми та час з рідними людьми, за кожну можливість любити, допомагати, за кожну можливість жити. Я вірю, що, попри всі труднощі, моя країна, мої близькі і я зможемо подолати всі випробування, бо ми живемо, щоб дарувати один одному світло, навіть коли навколо темрява.

Тож, це і є мій шлях. Не фізичний, а саме моральний. Через війну, мені, як і багатьом дітям, довелось рано подорослішати, та переосмислити багато речей. Зараз, я вже не боюсь обстрілів, я готова до всього, та знаю, що зможу подбати про себе та свою безпеку, як доросла й зріла людина.