Краснощок Мирослава, 9 клас, Харківський ліцей № 69

Вчитель, що надихнув на написання есе - Галушка Наталя Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Доню, почалася війна, ти не хвилюйся, ми поряд. Над будинком пролетіли літаки. Прокидайся, треба зібратися...». Це перше, що я почула від мами коли відкрила очі. Було страшно, бо я ніколи раніше не чула вибухів. Я мешкаю у промисловому мікрорайоні Харкова на околиці міста. Виїхати не змогли, бо не було готівки -  залишилися вдома.

Почалися безкінечні дні. Було холодно, а вибухи все частіше і ближче. Їжа поступово закінчувалася.

Перший найстрашніший день був тоді, коли літак скинув авіабомбу на наш клуб. Ми лежали на підлозі і чули, як він розвертається. Мама втиснула мене під шафу та прикрила собою. Вибух. Відчуття ніби тебе і все навкруги стиснуло, а потім відкинуло до вікна. Потім ще вибух. Я не знімала зимовий костюм та взуття, бо боялася не встигнути одягнутися, якщо почнеться обстріл. В домі не було хліба більше тижня. Ніколи не забуду, коли мама пішла з дому ще зранку і десь після обіду, принесла два ще теплих батона – це було неймовірне свято у навколишньому жахітті. Бомбили частіше вночі, тому дорослі спали по черзі.

Ми з мамою ховалися у сусідському підвалі. Одного разу обстріл тривав усю ніч і я, замотана в теплу ковдру, спала на полиці серед консервації.

З того моменту я захворіла, до підвалу вже не бігали, ліків було мало. Щоб підбадьорити мене мама принесла цуценя. Саме він нагадав мені як сміятися та змусив виходити на двір. Я ще не розуміла, що моє життя вже змінюється – це не лише про війну, це про особисте. Я хворіла довго і почала звертати увагу, що вуха постійно закладені, але промовчала – це була велика помилка. Розпочався навчальний рік і зниження слуху було вже помітно сильно.

Почався страшний період в моєму житті. Перша лікарня, Харків обстрілювали, а нам щоранку треба було добиратися до лікарні.

Десять днів крапельниць, уколів та процедур не допомогли, слух знижувався. Мені зробили першу операцію – прокол барабанних перетинок. Чути я не стала краще, а у школі почалися проблеми, бо багато чого не розуміла через те, що не чула. Було так соромно та страшно перепитувати, бо все одно я майже не чула коли повторювали. Батьки були моїми викладачами, і кожен вечір, майже впритул до вуха, пояснювали навчальний матеріал. Не хотілося розмовляти, я почала уникати людей. Тиша навкруги дуже пригнічувала. Залишилися поряд лише пес, рідні та єдина подружка. Друга лікарня, знов операція. Я вже давно не звертала уваги на людей, що біжать в укриття, вибухів не чула, але зчитувала страх на їх обличчях. Ні, я боялася потрапити під обстріли, загинути, але було вже якось байдуже, головне, що мама спокійна – вона чує, захистить.

На початку війни з’явилося її правило: «Якщо я кричу- лягати-  лягаєш, а я тебе прикриваю. Не важлива думка інших, бо ти моє все!». Я їй довіряю.

Третя клініка  у Харкові і київський лікар нарешті поставив діагноз. Потрібна була дуже складна та дорога операція, на яку ми чекали чотири місяці. Цей день настав. Операція тривала дві години і була дуже складною, але тих два тижні після неї були найщасливішими – я чула! Вибухи дійсно гучні, повітряна  тривога дуже голосна, пес сопе, птахи співають, комп’ютерна мишка клацає, а дощ – це насолода для вух. А потім почала знову втрачати слух так швидко, що відчувала різницю впродовж одного дня. Поїздка до Києва і тринадцять годин очікувань. Лікар розводив руками. Ми були у відчаї і мені хотілося «зникнути назавжди». А потім була примірка першого слухового апарату. Того дня був масований обстріл Харкова, було дуже гучно.

Місяць потому у моєму житті з’явилися мої особисті електронні запчастинки – мої слухові апарати. Я вчуся чути та відділяти звуки, довіряти, радіти, спілкуватися та вчитися.

У мене є мрія - стати психологом, щоб допомагати дітям з вадами слуху, підтримуючи їх у складний період. Нажаль, війна триває – життя продовжується. Ми переможемо!