Фондяков Валерій, 8 клас,
Комунальний заклад «Харківський ліцей №170 Харківської міської ради»,
Вчитель, що надихнув на написання есе: Завадська Лариса Михайлівна

Війна. Моя історія

І будуть на Землі щасливі люди,
І буде хліб, і буде повна чаша.
Все буде добре! Україні бути!
Я вірю – Перемога буде наша!
Надія Легельбах

Дорогий мій дідусю, вітаю тебе! Цієї ночі мені не спалося – і я вирішив написати тобі листа в минуле. Мій рідний, ми з тобою ніколи не бачилися, але моя бабуся часто мені розповідала твої незабутні історії про війну. Останнім часом усе частіше й частіше в думках звертаюся до тебе. Чому? Відповідь проста: ти знав, що таке війна, і пережив увесь той жах. Молодий чоловік, воєнний фельдшер. Рятував поранених під час боїв. Уявляючи тебе на війні, думав, що знаю про неї все. Але – ні…

До 24 лютого 2022 року я був найщасливішою дитиною на світі: друзі, гуртки, свята. Навіть сам собі заздрив. А яке красиве місто, в якому народився! Харків, як живий калейдоскоп, що складається з безліч неймовірних парків, скверів, музеїв, пам’ятників, храмів. Він запашний у весняному цвітінні каштанів, яблунь, бузку. Загадковий узимку, коли дерева позасинали під білими ковдрами. Ніжний і різнобарвний восени, коли вкритий золотим килимом. Соковитий, теплий і наповнений пташиними піснями влітку.

Але, мій любий дідусю, війна несподівано обірвала цю гармонію, затишок і щастя, увірвалася в моє життя, поділила його на До і Після. Того ранку прокинувся близько п’ятої. Вперше почув від матусі страшні слова: «Синочку, прокидайся, почалась війна». Нерозуміння, страх, розгубленість – усе, що тоді відчував. Деякий час сидів і намагався налаштувати в голові послідовність своїх дій. Напевно, не хотів вірити, що таке могло статися.

Думки перервав гнітючий, гучний звук, а потім ще й ще. Жахнувся: це вибухи. Здається, кров застигла в моїх жилах. Підійшов до вікна і побачив, як люди навкруги метушилися. Усіх накрила шалена паніка. Стало зрозуміло: потрібно збирати валізи. Батько сказав брати тільки необхідне. Пам’ятаю біль у грудях, коли складав речі. Що необхідне? Куди не падало око – усе для мене цінне, рідне, дороге. Підійшла мама, ніжно притулила мене до себе й сказала: «Життя – найцінніше, що в нас є. Усе буде добре. Головне ми разом. Не хвилюйся та збирайся».

Пишу тобі, дідусю, і спіймав себе на думці, що намагаюся зараз відтворити той день, а не вдається. Ніби заблоковані слова. І не тому, що не пам’ятаю – це неможливо забути. Ніколи. Просто немає слів, які могли б хоч трохи висловити те, що відбулося й відбувається.

А далі, далі… Дідусю, це страшно згадувати. Ми спустилися в підвал. Його складно було назвати бомбосховищем: пилюка, бруд, вода й темрява. Поки дорослі клопоталися, прибирали підвал, ми, старші діти, відволікали маленьких, які постійно плакали. Згадали все: пісні, вірші, приказки, казки, лічилки. Біль і страх об’єднав зовсім різних людей. Пам’ятаю, дідусю, як старенький таджик приніс цілий казан плову. Він готував його під обстрілами, під гуркіт літаків, бо хотів нагодувати дітей гарячою їжею. Це, напевно, був найсмачніший плов у моєму житті. Хіба це не людяність? Кожен ділився всім, що в нього було, підтримували одне одного словом, ділом, молитвою. Коли маєш любов у серці, допомагати іншим легко.

Ох, дідусю, ти ще не все знаєш. Найстрашнішими були ночі. Над будинком починали літати безпілотники. Вони трималися так низько й голосно, що здавалося знесуть дах нашої багатоповерхівки. У цей момент починаєш трястися і колотитися, падаєш на підлогу, закриваєш голову руками. Потім розумієш, що це навряд чи допоможе…

Ось і розповів тобі, рідний дідусю, про наше зранене місто, скалічені долі людей і нібито відчув твою духовну підтримку, теплі слова: «Дорогий мій онуче, життя – це завжди виклик. Сьогодні, як ніколи, маєте об’єднатися, бути сильними, витривалими!» Дякую тобі, дідусю! Я мужній, твоя кров тече в моїх жилах. Будь впевнений, ми переможемо, бо з нами Бог і з нами правда. Світло завжди перемагає пітьму!