Анна Псюрник

КЗ "Роганський академічний ліцей", 10 клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Зібарова Людмила Миколаївна

«Війна. Моя історія»

Ніколи не забуду я той ранок…

Ранок 24 лютого я буду пам’ятати все своє життя. Маю надію ніколи більше не прокинутися від гучного гуркоту. Досі, коли згадую, мурашки по шкірі так і повзуть…

Почну з вечора 23 лютого. Затишного, спокійного, мирного. Я засинала з думками про завтра. Мріяла, як буду читати твір, який написала на урок української літератури. Про Остапа й Соломію…Бепечна та наївна! Забула бабусині слова: “ Онуко, ніхто не знає, що буде завтра." Прокинулася о п’ятій ранку. Вікно моєї кімнати від потужних поштовхів дзвеніло і вібрувало, здавалося, що воно от-от розлетиться на дрібні уламки. Я зрозуміла, що ніхто з рідних уже не спить. Знайти маму. Шукати захисту! Родина заціпеніла біля вікна, з якого було видно причину звуку. Я відчувала, що всі затамували подих від ропачу та невідомості.. Думки вирували неконтрольовано, безпорадно метушилися… І саме тоді з’явилися перші рядки:

Ніколи не забуду я той ранок… Двадцять четверте лютого…Світанок… Мене збудив не поцілунок мами (як це було із дня у день роками). Мене збудив тривожний брязкіт скла, Яскравий спалах рідного вікна. Ще дуже рано. І чому в цю мить Містечко наше тихе вже не спить? А вдалині видніється заграва… І чутно звуки. Феєрверки? Так яскраво?

Всі збентежені, і не тільки ми. Я визирнула у вікно. Ніби кадри з фантастичного фільму-катастрофи. Люди з валізами біжать до автівок і вирушають у повну невідомість. А мої думки пульсують далі:

І страшно…Чомусь хочеться кричати…

Стримати сльози! Виходу шукати!

Чи бігти десь із затишної хати?

Навіщо? І куди? Чому страждати?

Цей рій думок не в змозі зупинити…

Як бути далі? Що тепер робити?

Ми перебували в шоковому стані. Намагалися запющити очі, сподіваючись, що ще не пробудилися від сну. Перша думка: соціальні мережі, що там пишуть? Інформації ніякої…

І не бентежить чайника свисток, Улюблений мій кіт забивсь в куток… А ми завмерли поруч із вікном. Так хочеться, щоб все це було сном! Звук літаків… Гучні вибухи знову. Ми впали на підлогу….І нові рядки: Стовп диму, гучні вибухи…і жах… Холодний, мовчазний, неначе птах… Неначе хижий птах у верховітті… І все це в двадцять першому столітті! І голос тата: «Почалась війна. На нас напали». Нерви, мов струна…

Перші два тижні були, мов жахливий сон, від якого хочеться прокинутись як можна швидше…Квартира- підвал, підвал…підвал. Заспокійливі обійми мами, ніжні слова підтримки…

Мені здається, виходу нема.

Серйозний тато, мама кам’яна.

І ми з сестрою вже огорнені бідою.

Ой, світе, що ж це робиться з тобою?

Чому страждати знову мають діти,

А не сміятись і життю радіти?

Рядки з’являлися самі собою. Я почала писати, мене це відволікало. У перший же день з’явилося три вірші - хотілося просто відтворити на папері всі свої почуття. Я вислуховувала своїх подруг по телефону, в той же час переживаючи ті ж самі емоції:

Страшнішого нема нічого в світі

За звуки воєн, жахом оповиті.

Питання “ Що далі?” залишилося без жодної відповіді. Батьки прийняли рішення поїхати на дачу, у Харківській області. На їхню думку, це краще, ніж сидіти на п’ятому поверсі та розуміти, що нічим не можеш допомогти рідним.

Уже другий рік поспіль ми живемо неподалік від Харкова. Я позбавлена спілкування з однолітками, кращими подругами. Але життя плине, і проґавити

його я бажання не маю. Поки вимикають світло, я читаю. Книги- єдина втіха та розрада. Війна показала, хто справжній друг, а хто навіть не поцікавиться, як справи. Мабуть, я шкодую, що в той вечір, перед початком війни, не пішла гуляти...востаннє...у мирному лютому 2022…

Так, як було, ніколи вже не буде…

Війна залишила свій слід усюди.

Зруйновані будинки і життя…

І для душі не знайдеш укриття…