У війну ми не вірили до останнього, думали: «Як таке може бути?» Зрозуміло стало, коли почали все це транслювати в новинах. Головою ми все розуміли, але не вірилося, що це насправді. Шокувало ставлення рашистів до нас. Не вірилося, що такі звірства можуть коїтися. Батьки нам розказували, що ми брати, а виявилися ті «брати» гіршими за собак.

Я виїхав до окупації. А навіщо залишатися, якщо для мене це неприйнятно? Мені потрібно було жити в Україні. Уже ж зрозуміло було, що там станеться. Я виїжджав – і вже під Мелітополем були бої. Я забрав дітей, онуків і поїхав.

З житлом спочатку були проблеми. Зараз знайшли квартиру, живемо вже рік без переїздів. А то незручно було переїжджати з місця на місце. 

Вдома було все своє. Зібрали речі нашвидкуруч і виїхали. А потім же треба було дітям і вдягнутися, і взутися, і поїсти, ясна річ… 

Зупинилися тут, щоб бути недалеко від дому. Сподіваємося, що колись війна закінчиться і ми повернемося додому. А там – хто знає, як воно може повернутися? Поки що живемо мріями, сподіваємося на диво. 

Дочка із зятям у Дніпрі живуть, а  зі мною – онук, жінка, сестра і брат. Але вони працюють, по відрядженнях їздять, не завжди дома. А коли разом збираємося, то живемо в одній квартирі.

Зворушило те, що ми всі згуртувалися й досі допомагаємо одне одному хто чим може. Раніше жили відокремлено, а війна всіх згуртувала. Приємно здивувало те, що люди й досі віддають останнє, аби тільки настала швидше перемога. Хочеться, щоб це швидше сталося, щоб люди не гинули.