Мешканці Херсону в окупації почувалися геть безправними, бо рашисти були на кожному кроці і відчували себе повними хазяями міста

Ми з міста Херсону. Родина – я, чоловік і двоє діток. Двоє хлопчиків у мене. Старшому 12 років, меншому – 9. Ми з чоловіком - особливі батьки, тому що в нас двоє особливих дітей. У наших хлопців ранній дитячий аутизм. Застала нас війна вдома о сьомій ранку. 

Наше життя змінилося за лічені години, навіть не за дні чи тижні. Було дуже важко, починаючи з побутових речей і закінчуючи моральною складовою. І ліків не було. Їх продавали під палючим сонцем, із-під поли, в машинах. Люди завозили, і ми просто вірили їм на слово - звідки саме ті ліки. І з продуктами були страшенні перебої, тому що наших продуктів не можна було завезти. Місто велике, у нас не було своїх садиб, городів. Тому ми брали все, що було. 

Щоб купити молока, стояли по дві-три години в черзі. Його продавали в бочках для квасу, і це було просто незабутньо. Порожні магазини. 

Наша так звана нова влада кричала, що вони відкривають нові магазини. А коли ми туди заходили, то в нас волосся ставало дибки через те, що якість продуктів просто вражала – в поганому сенсі. Все було втричі дорожчим та неякісним. 

Морально пригнічувало те, що на кожному кроці були блокпости. Там стояли невідомі з автоматами, які могли спитати про що завгодно і перевірити в тебе документи – з приводом чи без приводу. Ти був абсолютно безправною людиною. Абсолютно. Ти не міг нічого ні сказати, ні зробити. 

Якось чоловік із сином старшим поїхали в місто, а назад верталися через блокпост. Перевіряльник чомусь примусив чоловіка вийти з автобуса, а він вийшов із хлопчиком. Той питає: «Навіщо ви взяли дитину?» А сина нашого потрібно весь час тримати, бо він може злякатися і заплакати від незнайомих обставин. А тут - якийсь дядько з автоматом чогось хоче. Для дитини це було дуже страшно.  Чоловік зняв футболку. Окупанти шукали, чи немає в нього слідів від бронежилетів, чи немає татуювань патріотичних. 

Перевіряльник почав питати: «А чому у вас побиті руки? Чому пошрамовані?», і чоловік сказав, що в нього робота така. Сказав: «Я фізично працюю, ремонтую машини, я не в кабінеті сиджу». Син дуже злякався, але чоловік впорався з емоціями, бо він розумів, хто перед ним. 

Коли поряд людина з автоматом – ти абсолютно безправний. А дитина була дуже налякана. Син досить довго навіть не хотів їхати цим шляхом. 

Дуже було важко тим людям, які перебували в цих обставинах, і ми вирішили виїхати в евакуацію, бо дуже боялися за дітей. П’ять місяців ми були в окупації, та завдяки громадським організаціям нам вдалося виїхати евакуаційним автобусом. Дуже складний шлях був. Добиралися до Батьківщини ми дуже довго і дуже тяжко. Нам і посеред поля в автобусі доводилося ночувати, і в дитячих садочках. І якщо в мирний час ми сюди добиралися до родичів за 4-5 годин, то тоді ми добиралися майже п’ять днів. 

Шлях нам здавався нескінченним, але ми впоралися. Дякуємо гарним людям, які нам зустрічалися по дорозі, які нас підтримували. Та й із тими людьми, котрі з нами їхали, ми одне одного підтримували. Мені здається, якраз завдяки нашій взаємній підтримці ми впоралися з цією ситуацією.

Сумуємо за своїм рідним містом. Бажаємо швидкої перемоги, витримки всім нам, терпіння. Я думаю, що Бог з нами і все буде добре.