Олександр виїхав з окупації через проблеми зі здоров’ям, але жодного разу не пожалкував, що виїхав

Я жив у селищі Комиш-Зоря Запорізької області. Мені 37 років. Я діабетик, і розумів, що вдома будуть проблеми з інсуліном, тому разом з братом виїхав з окупації. Батьки залишились там.

Перший день війни тяжко пригадувати. Пам’ятаю, як ранкові прильоти було чути. Потім почалася окупація. Жили ми, все було добре, і тут прийшли росіяни, почали свої правила встановлювати. Ми думали, що скоро прийдуть наші ЗСУ, відіб’ють селище від ворогів, а не так вийшло. Все затягнулося, і нам довелося поїхати. Батьки не захотіли залишати стареньку бабусю, будинок, хазяйство.

Коли ми виїжджали, в дорозі були перевірки. Рашисти дивилися, чим можна поживитися. Шукали наколки, питали, чи служив, чи брав участь в АТО.

Коли побачив перший наш блокпост, я відчув полегшення, свободу і радість на душі.

Переїхали ми у Запоріжжя, тому що нам там знайомі житло запропонували. Брат знайшов роботу, він зварювальник. Я роботи не маю – важко знайти. До війни працював.

Щоб це скінчилось, думаю, потрібно провести референдум із міжнародними наглядачами. Щоб вирішив сам народ, а не рашистська влада, - з ким нам жити. Усі знайомі кажуть, що вони не ходили на «референдум», а владу поміняли, не спитавши народ.