У перший день війни мені було страшно за мою країну. Зараз я підтримую Україну, наших бійців, допомагаю, чим можу. Працюю в дитячому закладі, ми з іншими жінками готуємо їсти, в’яжемо - кожен робить свій внесок.

Є моменти, які дуже зворушують. Я бачу військових у магазині - підходжу, дякую їм, питаю, чи щось потрібно. Вони відповідають, що в них усе є, що їм платять. І від цього я навіть плачу.

Мій син військовий. Ми думали виїжджати, але він сказав: "Ні". У мене є ще менший онук із невісткою, і вони теж вирішили залишитися.

Я сама нікуди не збиралася їхати, бо тут потрібна допомога нашим хлопцям.

Рішення виїжджати з’явилося, коли сказали, що буде великий наступ. Ми з дітьми думали про онука, йому було 14 років, хотіли вберегти дитину.

Я вірю в наших хлопців. Розумію, що буде тяжко і після війни. Мій батько воював у 1945 році і повернувся додому тільки в 1947-му. Тому я думаю, що і після перемоги буде непросто.

Я сподіваюся на краще і вірю, що у нас усе буде добре.