Війна застала мене удома зненацька, ніхто цього не очікував. Діти були поруч зі мною. 

Ми залишалися стільки, скільки могли. Я не схильна до паніки. Коли сусіди не знали, як реагувати, я казала, що наші бабусі й дідусі пережили війну, то і ми переживемо, будемо діяти по ситуації. Але це виявилося не так просто.

У перші дні було дуже тяжко через невідомість. Люди самі почали допомагати одне одному. Фермери ділилися крупами і мукою. 

Ті, у кого були корови, привозили молоко і безкоштовно роздавали дітям, а залишки віддавали пенсіонерам і тим, хто потребує. Сусіди ділилися всім, що мали. Я також ділилася всім і не думали про завтрашній день.

Мої онуки були шкільного і дошкільного віку, у сім’ї були молоді чоловіки, якими не можна було ризикувати, тому довелося виїжджати в останній момент.

Минув рік. Ми евакуювалися в Запоріжжя, прифронтове місто. Але є надія, що ми ближче до дому.

На окупованих територіях досі живуть люди з дітьми, яких змушують ходити в російські школи і співати гімн. 

Діти не сприймають цього, але змушені. Вони повертаються додому і навчаються онлайн в українських школах. Там дуже тяжко. Бізнеси знищені, люди виснажені.

Ми обрали Запоріжжя, бо знаємо це місто, і тут є багато знайомих. Тут легше знайти житло і роботу, хоча роботу не можемо знайти вже другий рік. Грошей вистачає лише на найнеобхідніше, на комунальні послуги і оренду. Тяжко, але ми надіємося на краще.

Війна не закінчиться скоро. Я це розумію. Бачу своє майбутнє вдома. Там наш дім, земля, там було наше життя. Тут важко, але ми хочемо повернутися, бо там - наше коріння. Діти досі не можуть адаптуватися до нового життя.