Шрамко Роман, 9 клас, Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №7 імені Максима Савченка 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кокадей Максим Іванович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Поки людина не здається, вона сильніша своєї долі.

Еріх Марія Ремарк

Війна якось раптово ввірвалася в життя кожного українця. Нещадно й квапливо штурхала в спину. Часто погрожувала розправою, коли безжально метала авіабомби, скеровувала ракети чи просто тривожила ніч гучними канонадами. Хтось відразу відчув на собі всі її біди, а дехто – тільки зараз пізнав високу ціну власного життя.

Здається, кожен громадянин України, отримав від неї безліч норовливих почуттів, які сформулювали його шлях і світогляд.

Я не став винятком. Не дивлячись на те, що війна без запрошення прийшла до мого будинку на початку серпня 2023 року, повністю відчув її на своїх плечах і зрозумів, що «поки людина не здається, вона сильніша своєї долі».  Не опускати руки мені допомагає моя родина. Кожного дня вона стоїть на чатах української віри в перемогу, подолання зла і ненависті, яку принесла в наш край людина-окупант. Не знаю, чи можна назвати вбивцю людиною?

Та знаю, що мій земляк родом із міста Тростянець, що неподалік Сум, у новелі «Я (Романтика)» писав: «Я – чекіст, але і людина». Судити нікого не беруся. Та коли мова йде про мою сім’ю – без жодного сумніву скажу: «Окупантам не місце на моїй землі!»

Думки про рідних увесь час сторожують душу. Вони нуртують і доводять до божевілля. Чому? Усе просто: утратити рідню – загубити себе!

По-перше, як говорив Антон Павлович Чехов: «Ніколи так не любиш близьких, як тоді, коли ризикуєш втратити їх». Із цим складно не погодитися. Напевно, уперше за все моє життя я відчув страх, що боюся втратити всю свою родину, особливо молодшого брата.

Кожну ніч мені боязко лягати спати. А що, як хтось не прокинеться? Невже це може статися саме зі мною? «Дума за думою, як амазонки, джигітують навколо мене»…

По-друге, чим сильніше ми любимо когось, тим тяжче відпустити його. За ці тисячу днів, я утратив декількох людей, яких не можу забути до сьгодні. Найважчим для мене було звикнути до того, що їх уже немає. Я досі згадую їх речі, веселі усмішки, сповнені щастям очі, золоті настанови, яким вони мене навчили. Саме в такі моменти по-справжньому розумієш, як важко людям, які втратили хоча б одну дорогу для серця людину.

Недарма головний герой повісті Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» говорив: «Бувають утрати, які не забуваються».

Війна закінчиться. Перемога церковними дзвонами віщуватиме нове життя, сповнене квітучої весни, буйного та запашного колосся, що запахом теплого хліба переповнить усю землю. Єдине, що варто пам’ятати кожному українцю, якою ціною дістався цей хліб і чи всі діждали обжинків?

Тож, не забуваймо синів і доньок величного народу, котрі ціною власного життя принесли з вирію на своїх крилах життя! Життя, що так пахне хлібом. Життя, що смакує слізьми.

Життя, що розвивається під жовто-блакитним стягом і голосно озивається до всіх: «Слава Україні!». А відгомін стоголосою хвилею розливається між світами живих і мертвих: «Героям Слава!» має вічно жити на вустах безсмертної нації…