Середа Дмитро, 11 клас, Харківський національний ліцей № 107

Вчитель, що надихнув на написання есе - Варфоломєєва Тетяна Вікторівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 року вже не був звичайним днем для мене. Дивне передчуття мучило мене але, на жаль, я не зрозумів цього. Наступний день почався з вибухів.   О 4:03 ранку я почув дивний, схожий на дуже гучні феєрверки звук. Не надавши цьому значення я ліг спати далі. Наступного разу прокинувся о 4:14 від струсу будинку і дуже гучного вибуху.

Я нічого не розумів і, мабуть, не хотів розуміти. Одразу ж прокинулися батьки. Мати тремтячим голосом сказала мені, що сталося. Знову пролунали вибухи. Тепер я все зрозумів.

Я швидко схопив телефон і почав дивитися новини. «Росія почала повномасштабне вторгнення на територію України», - писали всі джерела.

Перші два дні пройшли як в тумані. Пам’ятаю тільки довгі черги в продуктові і байдуже-пусті обличчя людей. Ніхто не був по справжньому наляканий. Люди просто не могли зрозуміти і прийняти те, що насправді відбувалося. 27 лютого ввечері ми пішли з сім’єю в гараж, облаштовувати льох на ночівлю.

Було холодно. Поки батько працював внизу ми з матір’ю сиділи в машині і слухали новини по радіо. Пам’ятаю момент, коли вона  посміхнулася до мене, як намагалася стримувати сльози.

Далі була довга низка сірих і холодних днів. Кожен день в очікуванні гіршого. З кожним днем все менше їжі. Все менше людей у місті. Все ближче рвуться снаряди.

Мій дядько на фронті. За півкілометра від нашого дому. Від нього немає звісток.

8 квітня батько вирішує вивезти родину до більш спокійного місця. Їхали по пустій дорозі. Місто начебто вмерло. Тільки декілька машин волонтерів проїхали повз. Їхали весь день. Ввечері нарешті приїхали до маленького містечка Знам’янка, що у Кіровоградській області. Ввійшовши до квартири я одразу ліг спати.

Прокинувся на наступний день. Прислухався. Тиша. Тільки птахи співали спокійну весінню пісню.

Ми жили в трикімнатній квартирі з моєю матір’ю, батьком, тіткою, двома братами та сестрою. Дні проходили швидко, але спокійно. Вечорами я  гуляв зі старшим братом, а вдень допомагав батькам в праці. 26 червня дядько повернувся з війни. Одразу ж приїхав до нас.

Пам’ятаю як був радий його знову бачити, як слухав його історію з війни. Через тиждень він знову від’їхав.

П’ять з половиною місяців я перебував у Знам’янці. Кожен день сумував за рідним Харковом. І ось, напередодні мого дня народження, батьки вирішили зробити мені подарунок і нарешті повернутися. Завдяки нашим захисникам місті було більш-менш спокійно. Ввечері 21 вересня я нарешті був вдома. Наступного дня я одразу пішов гуляти по напівзруйнованому району де я виріс.

Людей у місті майже не було. 3 грудня приїхав мій друг і одразу стало якось веселіше. Тепер ми могли досліджувати покинутий район разом.  Дні йшли за днями, ситуація у місті поліпшувалась. Людей більшало, а зруйновані райони потроху відбудовувалися.  

2023 рік пройшов відносно спокійно. Декілька разів відключали світло через масовані атаки, але незважаючи на це я ні за що не від’їхав би знову. навесні в нашої родини з’явилася можливість допомагати військовим. Ми з матір’ю та батьком почали цим займатися. З того часу почалося більш-менш спокійне життя. Я навчався онлайн, допомагав військовим та гуляв з друзями.

Як-то кажуть: «Людина до всього звикає бо треба якось  жити». От і я звик. Звик жити, кожен день очікуючи смерті. Звик до щоденних новин з фронту.

Мій дідусь завжди казав: «війна – це пекло». На жаль я розумію, що він мав на увазі. Війна забрала щось у кожного за нас. Хтось втратив усе, хтось тільки заробив на чужому нещасті. Але усі ми, українці, втратили щось, що було у нас раніше. Щось, що робило нас більш щасливими, більш добрими чи по-дитячому наївними.

Ворог забрав у нас той маленьку частинку нашого «я», що робила нас тими, ким ми були. Тими, ким вже ніколи не будемо.