Нікіщенко Поліна, 9 клас, Херсонський ліцей №1 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шамшура Світлана Єгорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна ступила на нашу землю. Вона безжально пройшла по людській долі, вогненною рукою забирає життя, калічить і спотворює, не шкодує нікого. У кожного своя історія, але біль і горе спільний для всіх українців - війна. Події  вторгнення агресора у пам’яті не стерти нічим і ніколи. Часто спогади і думки не дають спати ночами. Той лютневий день 2022 року пам’ятаю по хвилинах, бо запікся у серці назавжди. Окупація, виїзд на підконтрольну територію, життя під звуки сирен, прильоти… Страшні картини постають перед очима, ятрять душу, сльози душать мимоволі, серце стискається до болю, спиняє дихання і хочеться кричати  несамовито на весь світ.

Моя історія, можливо, нічим не відрізняється від інших, бо скільки таких як я. Тисячі, мільйони….

Приблизно о шостій ранку мене розбудила мама. Коли почула гучний вибух, збагнула, що сталося страшне. Батьки пішли  зняти гроші та купити продукти першої необхідності, невдовзі до нас прийшли родичі.  Ми просиділи вдома, час від часу було чути  автоматні черги, це був бій на Антонівському мосту. Наступного дня почалась повітряна тривога, всі були в паніці, бо не знали, що робити. Ми вийшли на вулицю і було прийнято рішення шукати сховище,  пішли в підвал школи, у якій я навчалась. Там  провели день, нас годували, приносили пити, навіть ліки давали за потреби, дітей інколи відпускали гратися до спортивної зали. Ніч  теж в підвалі, спали на матах.

Почалося життя під звуки сирен. Почались прильоти по аеропорту, який знаходився в Чорнобаївці, відстань до мого будинку становить п’ять кілометрів. Стало страшно.  

Вулицями ходили військові, їздила техніка, інколи людей забирали просто біля будинку. Місцеві говорили, що на підвал. Деякі вже більше не повернулися додому. Черги за продуктами, особливо за медикаментами. Скрізь солдати зі зброєю. Вночі  я часто прокидалась, бо мені було страшно спати, пам’ятаю, як схопилась від звуку  винищувача, сіла на підлозі в коридорі, було дуже гучно. У квітні до нас прийшов сусід і сказав, що буде вивозити свою сім’ю з міста, він запропонував забрати мене з мамою. Ненька довго плакала і казала, що нікуди не поїде без тата та бабусі, але батькові все ж таки вдалося її вмовити.

Він суворо сказав: «Рятуй життя дитини». І вже наступного дня ми стояли під під’їздом та чекали сусідів.

Я намагалася не плакати, їхала з думкою, що мене або застрелять, або заберуть до росії. Прощаючись із рідними, розуміла, що, можливо, обіймаю їх востаннє. На щастя, все обійшлося, ми виїхали  безпечно, і вже увечері  були в Одесі. Далі наш шлях прямував до Вінниці та до родичів у місто Полонне Хмельницької області. Через декілька місяців доля закинула нас на Івано-Франківщину. Там  жили пів року.

Туга за рідним містом не покидала моє серце, рідна домівка снилася щоночі.

11 листопада 2022 року -  звільнення Херсона. Цей день не забуду ніколи, бо  був безмежно щасливим, ми нарешті дочекалися  волі. Пам’ятаю, як читали  новини і просто не вірили, раділи та плакали. Сльози радості і гордість за наших воїнів ЗСУ… Після деокупації з Херсона виїхала до Одеси бабуся, а вже в грудні  і ми  зустрілися з нею.  У цьому місті живемо  вже майже два роки. До війни я мріяла про Одесу, але зараз усе віддала б, щоб повернутися додому, зайти у рідну квартиру, переступити поріг нашого ліцею, повернутися до улюбленого колективу «Viva Dancer».

Хочеться знову ходити вулицями улюбленого Херсона, просто постояти на набережній, посидіти на лавочці у парку, милуючись красою.

Хочеться знову виступати в «Ювілейному», знову потрапити на гру з футболу на стадіоні «Кристал». Я втомилася жити в чужому місті. Хочеться миру, спокою. Таке нестримне бажання повернутись у Херсон і знову відчути себе собою.