Василенчук Ярослав, учень 9-Б класу Барвінківського ліцею №2 Ізюмського району Харківської області
Керівник – Крят Олександра Василівна, учителька зарубіжної літератури

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Раніше я не усвідомлював, наскільки близько вона може підійти до кожного українця. І хоча було багато попереджень від західних розвідувальних служб про ймовірність військової агресії, це здавалося божевільною вигадкою, страшним сном. Але тепер це наша реальність, і тисяча днів війни – це тисяча днів страху, невизначеності, боротьби та надії.

24 лютого 2022 року в життя українців увірвалася біда. Важко було це усвідомити.

Телевізор, новини, гул тривожних голосів дорослих – усе злилося в один панічний хаос. Здавалося, що світ перевернувся з ніг на голову. Одразу після цього з'явився страх за долю держави, рідних, друзів, своє життя.

Мирне Барвінкове тепер постійно обстрілювали. І кожен вибух — це не лише руйнування будинків, вулиць, а й знищення душі, надій, сподівань. Кожного разу, коли лунали сирени, серце зупинялося від жаху. Важко усвідомлювалося, що місто, котре було домом для тисяч людей, тепер перетворювалося на руїни.

Всі розуміли, що кожен день може стати останнім. У повітрі висіла тривога, відчутна у кожному русі, у кожному слові батьків.

Було прийнято непросте рішення – евакуюватися. Залишати домівку завжди важко. Але коли ти змушений робити це через війну, біль стає нестерпним.

Ми сіли в машину і вирушили до залізничного вокзалу. Дорогою дивився у вікно на місто: порожні вулиці, над головою час від часу пролітали літаки, вила сирена. У цей момент я усвідомив, що моє життя вже не буде таким, як раніше.

У поїзді стало особливо страшно, коли ми доїхали до Харкова. За вікном лунали вибухи, на пероні плакали діти, кричали дорослі. Люди намагалися потрапити до потяга, але їх не впускали. Вагони були переповнені. Я з братом сидів на підлозі в тамбурі, там ми і заснули. Матуся цілу ніч простояла, бо ніде було навіть притулитися. Вона слідкувала, щоб ніхто ненароком не наступив на нас.

Я відчував себе загубленим у цьому страшному, безжальному світі. Пасажири мовчали, занурені у тривожні думки. Кожна мить повертала мене додому – до будинку, до тата, до звичного життя, якого більше не буде.

У голові билися думки: чи вистоїть моє місто, чи буде куди повертатись, чи зустрінемося з татом, дідусем, бабусею? Війна відібрала в мене радість, щастя, але найгірше – вона знищила відчуття надійного, наповненого любов’ю дому.

В Івано-Франківську ми були в безпеці, але навколо чужі вулиці, незнайомі обличчя. Важко прийняти нову реальність. Я розумів, що фізично ми покинули дім, та серцем я залишився там: серед рідних стін, серед звичних речей, у світі, котрий зруйнувала війна.

Всі шість місяців, які ми жили в чужому місті, здавалися нескінченними, кожен з них приносив нові страхи та хвилювання.

Пам'ятаю 27 серпня 2022 року. Саме цього дня я почув новину про початкове звільнення Харківщини, що вдома стало безпечніше і ми можемо повернутися. Це стало можливим завдяки мужності та сміливості наших захисників, зокрема воїнів 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Був справжній вихор емоцій: радість змішувалася зі страхом і невпевненістю в майбутньому.

29 серпня 2022 року – день, коли вирушили назад. Я дивився у вікно, бачив сліди війни: зруйновані будівлі, пошкоджені дороги, розбиту техніку, спустошені й заміновані поля.

Але разом із цим помічав інше – людей, які поверталися до своїх домівок і відновлювали оселі. Це нагадувало про те, що життя, навіть після таких страшних подій, триває.

Війна змінила всіх, проте не змогла зламати. Ми повернулися додому не просто для того, щоб радіти, а щоб знову будувати своє майбутнє.

Зараз живемо в умовах постійної небезпеки, та я навчився цінувати кожен день. Війна забрала багато – безпеку, спокій, дитинство. Але вона також навчила бути сильними, цінувати сьогодення, вірити в ЗСУ і майбутнє.

Дякую захисникам та захисницям за можливість жити вдома, навчатись, мріяти, будувати плани…