Григоренко Юлія, 11 клас, Десантненський заклад загальної середньої освіти
Вилківської міської ради Ізмаїльського району Одеської області

Викладач, що надихнув на написання есе – Матрашак Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Це звучить як вічність, хоча насправді кожен день ставав дедалі коротшим і одночасно довшим. Це тривалість, яку неможливо осягнути, на перший погляд, адже в нашому світі, де хвилини й години минають миттєво, тисяча днів здається нескінченним випробуванням.

Проте саме ця тисяча днів стала для мене переломною частиною в житті, і я хочу поділитися своїм шляхом через ці непрості часи.

З моменту, коли перша інформація потрясла наші міста і села, життя розділилося на «до» і «після». До війни було безтурботне існування, звичні щоденні турботи, які тепер здаються такими мізерними. Я прокинулася вранці з новинами, що ворог вдерся на нашу землю, і цей момент навіки закарбувався у моїй пам’яті.

Неможливо описати той хаос, який заполонив свідомість у перші години. Страх за рідних, відчуття безпорадності перед обличчям війни, коли здається, що весь твій світ розсипається на шматки.

Далі звуки ракет стали постійними супутниками моїх думок. Вони розривали тишу дня і ночі, вдиралися в реальність, нагадуючи про те, що життя, як я знала його раніше, змінилося назавжди. Ранкова кава тепер змішувалася зі звуками повітряних тривог. Я відчувала внутрішню порожнечу. Всі ми чекали, коли чергова тривога закінчиться, та з кожним разом вона здавалась тривалішою, навіть якщо минали лише хвилини.

Дистанційне навчання стало новою нормою, хоча й дивною та нелегкою. Коли світ навколо горів, було важко зосередитися на уроках чи завданнях. Інтернет зникав, світло вимикалося, а голова була заповнена зовсім іншими турботами. Хтось міг сказати, що це навчання виживати, але насправді це було навчання жити наперекір усьому.

Мій емоційний стан теж змінювався разом з подіями навколо. Відчуття тривоги, страху й несправедливості перемішувалися з ледь помітними острівцями надії.

Було важко тримати себе в руках, коли світ здавався таким хаотичним і нестерпним. Я втомилася від невизначеності, від страху за себе, за рідних, за друзів.

Та згодом страх почав трансформуватися у щось інше. Настав момент, коли я усвідомила, що перебувати у стані жаху безперервно неможливо. Мозок, серце, тіло – вони починають адаптуватися навіть до найскладніших умов. І саме в цій адаптації, коли починаєш приймати реальність, народжується нова сила.

Попри всі труднощі, я навчилася відштовхуватися від темряви й знаходити світло. 1000 днів не зламали мене, навпаки – зробили сильнішою. Тепер я знаю, що навіть у найтемніші моменти є місце для надії.

Зараз я знову вчуся, сміюся з друзями, допомагаю іншим, навіть якщо іноді все ще важко. Ми будуємо нове життя, нову реальність, в якій буде більше світла і більше сили. І кожен день наближає нас до Перемоги.

Цей шлях виявився непростим, але я впевнена: ми витримаємо. І обов’язково дочекаємося того дня, коли всі ці звуки ракет замовкнуть назавжди, і над нами знову буде тихе мирне небо.