Мишалова Ксенія, 10 клас, Десантненський ЗЗСО, Одеська область

Викладач, що надихнув на написання есе – Матрашак Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що означає слово війна для кожного з нас? Це питання дуже тяжке та болюче. Нам розповідали не один раз про війну наші бабусі та дідусі, а скільки всього ми могли почути у школі про Першу та Другу світову війну. Уся інформація уважно сприймалася, ми співчували та згадували воїнів тих війн. Але ніколи не замислювалися над тим, що колись війна торкнеться й нас. Це важко було уявити, але зараз ми живемо у воєнні часи.

24 лютого 2022 рік – це день, коли життя кожного з нас поділилося на до та після.

У цей день російська армія зухвало перетнула кордони нашої української землі, увірвалася у наше життя. Цей день став роковим для кожного з нас, бо саме він змінив життя кожного з нас. Якщо запитати когось про його шлях війни, то кожен розповість різну історію, але по-своєму болючу та особливу.

Я хочу розповісти про свої 1000 днів війни, про шлях, який я подолала і який запам'ятаю на все життя. Перші слова про те, що розпочалася війна я почула вранці від мами. Ніколи їх не забуду: "Прокидайся, доню, у нас війна розпочалася". Я була шокована такою новиною та довго не могла повірити. З новин ми дізнавалися про загиблих та пошкодження міст і сіл.

З початком повномасштабної війни у душі зайняв місце страх, що трапиться щось жахливе.

Але у нас було тихо та спокійно, нічого не літало та не вибухало. І це наводило на думку, що все минеться, закінчиться, і ми повернемося до звичного ритму життя. Потім почали бомбити острів Зміїний. Увесь будинок здригався від потужних бомбардувань. Це лякало, заважало налаштуватися на навчання. Ми неодноразово чули та бачили літаки та гвинтокрили у нашому регіоні.

У селі неодноразово проводився збір речей та продуктів для біженців та постраждалих. Моя родина теж брала участь у таких акціях.

Мені це дуже подобалось, бо так я могла чимось допомогти. А ще у нашому сільському клубі заохочували людей до плетіння маскувальних сіток для військових у нашого краю. Я теж із задоволенням долучилась до цієї роботи, адже так ми усі разом допомагали нашим військовим наблизити перемогу.

Літо 2023 було для мене тяжким та незабутнім. Ворог запустив перші шахеди, які летіли з моря над нашим селом. Кожну ніч, коли лунала сирена, ми змушені були прокидатися, а то й зовсім не лягали спати, та йшли у коридор.

Так ми застосовували правило двох стін. Тоді здавалося, що час зупинявся, бо ми із жахом в очах слухали, як пролітали ті страшні шахеди. Так ми сиділи там доти, доки не скінчиться тривога.

Ось так, чуючи звуки шахедів, відлуння ракет та вибухів, я дорослішала та навчилася справлятися зі страхом та тривогою. Острів Зміїний відвоювали ЗСУ, всі ті кошмари ніби відійшли. Але шахеди ми чуємо інколи й зараз. Звикли.

На сьогодні я вчуся у школі, а коли ми чуємо повітряну тривогу, то йдемо до бомбосховища.

Я звикла й до тривоги, тому вона не викликає у мене якогось жаху та здивування. Та все ж таки відчуття страху в мене ще залишилося, тому що війна триває. Я звикла і до навчання у другу зміну, і те, як ми вчилися до війни, тепер дуже дивує.

На жаль, ми забули про мирні дні і ночі, про душевний спокій.

І здається, що це нескінченно, а мирне життя здається таким далеким, у яке ми так хочемо поринути. 1000 днів війни змінили, скалічивши життя кожного з нас. Це вже назавжди залишиться у нашій пам'яті. Ми повинні пам'ятати та шанувати кожного воїна, та кожного мирного жителя, який загинув. Війна – це завжди страшно, але нам залишається лише дякувати Богу, що ми ще живі та вірити в Перемогу нашої рідної України.