Наталя Анатоліївна і всі її рідні вісім років прожили в Мар’їнці, зовсім поряд з війною. Їм давалось, що скоро все стихне. Але у 2022 році росіяни влаштували там справжнє пекло

В 2014 році ми проживали в Мар’їнці. 11 липня 2014 року десь о десятій вечора, на нас полетіли «Гради», все місто запалало. З того часу у нас почався жах. Але згодом все заспокоїлось, і ми залишалися на місці до 2022 року. Працювали, як могли, я влаштовувалась продавчинею по різних магазинах. Чоловік уже пішов на пенсію. 

У 2022 році дійсно до нас прийшла війна 14 березня.  24 лютого тільки про це все почули. Ми жили всі ці вісім років у стані війни, тому одразу не відчули наступу. Грохотало, не було світла, не було води, але ж ми вже навчені гірким досвідом. Тому кожен робив запаси, заряджали всі свої телефони і пристрої. Та ми не думали, що так буде дуже страшно.

Донька жила на п’ятому поверсі. Ми пішли до колодязя набрати їй води. Дорогою ще й занесли ліки моїй знайомій, яка погано ходила. Ми вже поверталися додому, коли почули виходи «Градів» - цей звук нам дуже знайомий. Зазвичай ми на нього особливо не реагували, бо чули виходи і траєкторію польоту. Але на цей раз ми почули, що вже снаряди летять прямо на нас. 

З того часу все почалося: буквально за один день, 14 березня, Мар'янку зруйнували повністю - весь центр міста. Все палало і горіло, за якісь декілька годин. Кругом валялись дроти, стовпи, скло, повалені дерева горіли. 

Нас українські наші військові евакуювали 17 квітня. Напередодні дуже обстріляли наш куточок, де ми жили. Люди у нас там героїчно захищалися: гасили ті дома, які починали горіти. Вже все в дворі було побите, вже сил не було зовсім, їсти вже нічого було готувати, вогнище неможна було палити, бо зразу туди прилітало. В двір зовсім не можна було вийти, а в мене мама лежача. 

Хлопці наші молодці - їздили привозили водичку нам, проривалися. Ми чекали їх біля воріт у нас, і прилетів снаряд. Я встигла заховатися, а сусід - ні. Оце після того як вбило сусіда, вже все терпець урвався. Ми зрозуміли, що немає ніякого сенсу в тому, що ми залишаємося. 

Приїхала «Газелька» військова - ми туди посідали. Хлопчики такі розумнички, я їм так вдячна! Маму на руки підняли, занесли в цю газельку. 

Дуже тяжко, що нам прийшлось залишити тварин, тому що перевагу надавали людям. Людей було багатенько, а «Газелька» маленька. І прийшлося всіх тварин повідкривати, познімати всі ціпки, понасипати їм їжі і залишити. Ніхто не думав, що ми назавжди покидаємо наше місто.

Нас вивезли під обстрілами до Курахово, а звідти вже ми поїхали до знайомих у Полтавську область. Вони запросили нас сюди і допомогли поселитися, зняти житло. Завдяки їм, дякую, ми ці два роки виживаємо. Додому так ніхто і не повернувся.

Мрію, щоб скоріше закінчилася ця війна, щоб у кожного знов з'явилося своє житло, свій куточок. Ми розуміємо, що це не наше місто буде, але якби уряд виділив якесь селище, чи щось таке, щоб там була наша громада. Що всі люди з різних куточків, яких порозкидала війна, зібралися і жили собі. Щоб у дітей у наших було майбутнє. Адже у нас навіть немає могил наших предків - все зруйноване. Але ж наша душа і наше місто - воно в нас.