Смітюх Ангеліна, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ “Фаховий коледж технологій, бізнесу та права Волинського національного університету імені Лесі Українки”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чернюк Ірина Любомирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна-біль серця мільйонів українців, який не оминув жодної української родини. Україна - благословенна та нескорена земля з козацьким непереможним духом та могутнім словом Кобзаря.

1000 днів війни я проходила крізь певні випробування, які змінювали мене.

14 лютого я почули страшну звістку від рідних і не могла повірити , але після того, як подивилася новини в інтернеті, то все зрозуміла: розпочалася повномасштабна війна на території України. Спочатку, як і кожна дитина, я відчувала страх. У моєму дитячому серці жевріла надія, що це скоро скінчиться. Проте за декілька днів я зрозуміла, що потрібно діяти.... Мої емоції страху і безпорадності згодом перетворилися на бажання діяти.

Ми з однокласницею Даринкою доєдналися до волонтерського руху, який був організований моїм односельчанами в приміщенні Волошківської гімназії.

Допомагаючи плести маскувальні сітки, я зрозуміла, що навіть у найскрутніші і жорстокі часи односельчани змогли обʼєднатися заради спільної мети. Там ми зустріли людей, які попри психологічну втому, не покладаючи рук, працювали заради спільної перемоги. Ці миті братерства та підтримки стали невідʼємною частиною мого волонтерського шляху. Кожен прожитий день учив мене цінувати прості речі: тепло рідних маминих рук, міцні таткові обійми, щиру посмішку мого старшого брата, сміх друзів, мирне небо. З кожним днем я розуміла, що життя - це дар, і його потрібно берегти .                    

Щоденні випробування, з якими я стикалася, робили мене сильнішою, стійкою, витривалою, але в той же час чутливою до болю інших...

Мені тяжко було дивитися на сльози мого рідного дядька Анатолія, який покинув свій власний будинок у Купʼянську... Плач тітки… Я всіляко намагалася подати руку підтримки і не зламатися.

Ворог думав, що війною розʼєднає Україну, але навпаки, він її обʼєднав. Увесь світ побачив, що Україна - це не та країна, яка просто стане на коліна. Пишаюся, що я українка, пишаюся могутнім і непереможним духом ЗСУ.

Я пишу твори, есе, виступаю на заходах для підтримки ЗСУ, щоб нагадати всім: і дорослим, і малим - про ціну війни і цінність миру.

Ми, саме ми, майбутнє нашої країни і саме ми повинні зробити його мирним, щоб діти мали справжнє дитинство, молодь створювала сімʼї, а матері та батьки витирали сльози радості, а не пекучі сльози втрати своїх дітей.

Гортаючи у своїй памʼяті 1000 днів війни, я зрозуміла, що ми разом подолаємо всі труднощі і відбудуємо наше майбутнє.

Мій шлях дійде до такого періоду, коли росія раз і назавжди запамʼятає, що Україна - це держава, яку не побороти ніколи. Ми обовʼязково переможемо! Слава Україні!