Завгородня Тетяна, 9 клас, Селидівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Селидівської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Конотоп Наталія Іванівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - день, який залишиться у пам’яті українців назавжди. Це саме той день, коли життя народу розділилося на «до» та «після».  Почалась війна… Пам’ятаю той день:  паніка у людей, сльози, нескінченні черги у магазинах, банках, заправках. Телефон «червоний» від постійних дзвінків близьких з питанням: ”Як ви?”.

Почну розповідь саме з цієї дати, бо саме тоді у моїй душі поселяється біль.

На той момент я проживала у маленькому містечку Селидове Донецької області. Я, як зазвичай прокинулась, почала збиратися до школи. Тоді я ще не бачила купи повідомлень у чатах, про те, що почалася війна. А коли-таки перечитала все - не повірила, що це все відбувається насправді. Протягом дня, на диво, було майже тихо, але вже під вечір було чутно звуки вибухів. Я переживаю… Мої рідні під Києвом..  

Через кілька днів нарешті вони  добираються до Селидового з Ірпеня, розповідаючи жахливі історії…Невже це не сон?!

14 березня мій дядько стає добровольцем ЗСУ. 27 березня мій дванадцятий день народження… Не таким я його уявляла… Замість радості відчуваю страх. Моя мама поринає у роботу з головою, бо працює у благодійному фонді. Тато знаходиться під Миколаєвом. А я наодинці зі своїми тривожними думками.

З вікна моєї кімнати видно, як на Авдіївку скидають фосфорні бомби.

Скрізь темно, вимкнули вуличні ліхтарі, і навіть у квартирі світло не горить. Моторошно… Прислухаюся до темряви… Вечір мого дня народження, майже як і весь березень, минає у коридорі. 7 квітня. Ми вирушаємо до Дніпра. Евакуація.. Моя мама постійно на роботі, допомагає людям. Весна і літо 2022 року проходять, як у тумані.

16 вересня 2022.  День, коли частинки мене не стало - мою школу у Селидове було знищено. Там я росла, навчалася, дружила. Там я жила. А тепер? Тільки згарище лишилось… і  спогади.

2022-2023 роки – важке випробування для всіх українців: блекаути по всій країні, постійні повідомлення про руйнування міст. Жах охоплює все більше. Весь страх і тривогу я ділила зі своїм фортепіано. Коли не було світла – я грала . Це мене рятувало.. А ще танці, якими я займаюсь з 3 років, мої рідні і друзі. Їм я безмежно вдячна за підтримку, віру в мене.

26 квітня 2023 року мій дядько отримує поранення, всім дуже важко, всі переживають. Зараз він почуває себе набагато краще і продовжує служити.

У квітні мені вдалося знову побувати у рідному Селидовому. Серце розривалося від побаченого. Колись знайомі будівлі перетворилися на руїни… Багато руїн. Багато горя.. Мало людей на вулицях. Життя тут наче зупинилося.. У повітрі така напруга, що хочеться кричати.

Влітку 2023 року мого тата забирають на фронт, він проходить навчання і їде у Донецьку область. 20 липня я змогла побачитись з ним востаннє. 24 липня мого тата не стало, він загинув. В той момент я перестала щось відчувати. Сказати, що мені було боляче  - це нічого не сказати… На похорон ми з мамою їздили до Миколаївської області.

Батька проводжало все місто, бо він був гарною людиною.  Дні минають, війна триває.

Зараз моє місто активно знищують, воно вже майже окуповане. А я все сподіваюсь, що моє Селидове вистоїть. І мені пощастить ще раз там побувати, але, як раніше вже не буде. Війна -  це горе, смерть і сльози. Але навіть за таких обставин ми маємо залишатися сильними та незламними, продовжувати жити, навчатися і мріяти. Бо ми є теперішнє і майбутнє.