Віра Миколаївна була щасливою жінкою, мала чудову родину і мирне життя, доки в її село не прийшли окупанти і не почались обстріли.

Народилася я на Донеччині, в Кальчинівці, вийшла заміж у 1968 році. Переїхала до чоловіка у сусіднє село – Новокраснівку, і жила там до 24 лютого, поки не почалася війна.

Чоловік десять років тому помер. У нас було двоє дітей. Донька старша закінчила Київську академію, синок закінчив сільськогосподарський інститут в Луганську, він інженер. Життя було, щастя було. Я спочатку після школи ходила на роботу на тік, потім закінчила Оріхівський технікум на бухгалтера. Бухгалтером і працювала, поки не пішла на заслужений відпочинок. Отримувала пенсію, займалася господарством.

Я прожила життя, добре було все, матеріальне становище покращилось, та прийшла біда і довелось кидати все і виїжджати під обстрілами. Добре, що доїхали. Зараз живемо у Києві, але дуже хочеться додому. Там батьківщина, там рідна хата.

У перші дні війни до нас в село заїхали танки, на танках сиділи орки, як мухи біля димаря. Вони проїжджали повз нашу хату, але я навіть не думала, що то буде війна, сподівалась, що то все-таки якісь наші військові їдуть.

А потім почали літати ракети, в селі підірвали склад боєприпасів і почалися обстріли. Ми добу сиділи в підвалі.

Восьмого березня відключили газ та світло, їсти ніде було готувати – ми на багатті куховарили. Донька жила в центрі села, вона говорила з сусідами в підвалі про те, щоб виїжджати, тож ми чекали на евакуацію. Але евакуаційна колона пішла без оголошень і не там, де повідомляли раніше.

Онука наша в Києві жила вже на той час. Вона переживала дуже за батьків. Ми намагались телефони від акумулятора на машині заряджати, щоб хоч якось говорити з нею.

Якось син прийшов і сказав, що треба виїжджати буквально наступного дня, бо залишатись було дуже небезпечно. Так ми й поїхали двома машинами. В чому були, в тому і виъхали. Доїхали до Запоріжжя, а там дорогу переклали деревами – попереду був підірваний міст. Нам кадирівець сказав, щоб звертали на іншу дорогу.

А на тій дорозі всіх розстрілювали, але не було що робити – ми розвернулись і поїхали. Зупинили нас, спитали, хто ми. Кадирівець один підійшов і сказав, що в нього також мама старенька, як я, і вона не хоче, щоб була війна. Ясно що. А хто ж хоче, щоб війна була?

Нас пропустили. Але кадирівець попросив у сина рукавиці і ліхтарик. Його рукавиці геть зносились. Нас чудом Господь провів. Ми їхали мовчки дуже довго. Страшно уявити – ми проїхали 19 російських блокпостів. Спочатку ми поїхали до зятя на Тернопільщину, а потім звідти приїхали в Київ.

Всюди люди ставляться чуйно, чимось хочуть допомогти. Я знаю, що завжди є і хороше, і погане. Але ми з таким не стикались. Нам зустрічались тільки добрі люди.

Я вірю, що навесні війна скінчиться, і вже в 2024 році будемо святкувати Перемогу в себе в Новокраснівці.