«Я все частіше помічаю, що не можу посміхатися»

Обстріли, безробіття, дефіцит продуктів. Виховувати дітей у прифронтовому селищі надзвичайно складно. Під загрозою життя і психологічне здоров’я малюків.

Я була в селищі Новолуганське. Перший день війни – коли ми були у дворі, сиділи сім’єю з бабусею і дідусем. Пролітали над селищем літаки і десь ніби бомби скинули. Тоді мені було 22 роки. У підвалах ми не сиділи, бо батьки мене після цього випадку відправили до Севастополя.

Ми повернулися в грудні 2015 року. Я вже повернулася з чоловіком, була на той час вагітна на дев’ятому місяці. Ми приїхали додому народжувати, тому що там було важко жити.

Я не маю зараз можливості з’їздити, бабусю провідати в Горлівці, там друга моя бабуся. Одна бабуся тут проживає, у селищі Новолуганське, а інша в Горлівці. Ми з нею вже не бачилися близько року. Останній раз доводилося бачитися перед карантином. Вона приїжджала провідувати нас, а ми в Горлівку давним-давно вже не їздили. Усе закрито.

Останні кілька днів особливо не відчуваю себе в безпеці [липень 2021 року]. Почастішала, особливо о 3-4 ранку стрілянина з такого, важкуватого чогось. Ми мешкаємо у квартирі, у нас не крайні вулиці селища, і все одно ми прокидаємося від того, що сильно стріляють і дуже страшно.

Дітки ще маленькі, одному п’ять, а другому два [роки]. Старший ще більш-менш розуміє, коли стріляють, а молодшій ми говоримо, що це просто грім.

Я зараз у декреті, коли я вийду з декрету, мене скоротять, тому що підприємство закривається, відбуваються масові скорочення. Я залишуся без роботи.

Ми отримували від Ріната Ахметова гуманітарні набори, коли я була вагітна. Продуктові набори отримували, це трохи полегшувало наше життя. Отримували побутову хімію за ваучерами, здається, від «Карітасу». Отримували грошову допомогу від [організації] «Людина в біді» в якомусь році перед Новим роком. Дуже величезне спасибі їм усім.