Ганна Григорівна згадує про те, наскільки краще жилося у мирний час, про перші вибухи, які хочеться забути і ніколи більше не чути. Доводилося ховатися від обстрілів. Будинок її сестри зачепило снарядом і тепер його треба відновлювати самотужки. Жінка мріє, щоб закінчилася війна і діти повернулися додому.