Я живу у Дудчанах на Херсонщині. Постійно була в цьому селі, ніде не виїжджала. Допомога мені була від Червоного Хреста, бо я не пенсіонерка, і роботи немає. А гуманітарку нам дають, дякувати Богу: і продуктами, і паливом нас забезпечили в цьому році.  

Бажання виїхати було, але в мене кізочка і трішки живності було, то  просто було шкода лишати. Багато хто повиїжджали, і мої діти виїхали з онуками. 

Наше село на дві половинки розділено заливчиком. Росіяни тут були два місяці, і наші не могли їх вигнати звідти, то звичайно, «жарко» було. Та ще і хату розбило, і зараз ночами не спимо - не знаємо, де і що. 

Ось сьогодні була евакуація з дітьми - ми думали, що примусово буде. Ну я не збираюся нікуди виїжджати: мені здається, що я вже більше перетерпіла як було.

Світла у нас немає вже більше року, а вода є, і привозять нам воду. Подавали нам свічечки, телефони заправляти ходимо в сільську раду. Люди собі покупляли такі ліхтарики, такі невеличкі сонячні батареї -  хто що може, те і купляє. 

Найстрашніше було, коли я вийшла з двору, а через дорогу метрів за п’ятдесят прилетіла ракета. Вона як вибухнула, такий був шар здоровий! То я впала на дорозі, думала, що вже жива не залишуся. І де людські дома побиті, тоже важко дивитися на ті всі розрухи.

Мій сусід вийшов з дому, попав під обстріл - вбило його. Ще молодий, 56 років йому було б. Ми тут кожен день під  обстрілами. Поза ту ніч були обстріли по селі - людям будинки поруйнували, шкоди поробили багато.

Коли наші ЗСУ до нас зайшли, не можу передати, яка то була радість. Я зранку вийшла, а вони з автоматами йдуть, п'ятеро хлопців таких молоденьких, і кажуть: 

«Жіночко, добрий день!» Я і стала. А мені один солдатик каже: «Не переживайте, не бійтеся, ми - свої». Ми зараз цим хлопцям допомагаємо продуктами.  

Мені здається, що це все буде ще дуже довго. Тому що на тому березі ворогів дуже багато. Наші хлопці стараються, але ще ж є люди в селі.  От якби все село евакуювали, тоді б, може, був якийсь здвиг. А так - не знаю. Ми були б раді, якби і завтра була перемога. А там вже - як Бог дасть.

Хочу, щоб село було таке, як раніше: щоб всі люди раділи, щоб всі сім'ї поверталися додому, щоб жили, щоб здоров'я було, щоб не було цього смутку. Зараз люди такі ненависні один на одного, стрес такий нервовий. А дуже хочеться, щоб все було добре, щоб підприємці працювали, щоб ми мали роботу якусь копійку заробити.