Жінка і донька Володимира дуже боялись окупантів, тому виїхали подалі, а він принципово не став залишати хату і під час «обшуків» казав рашистам в очі те, що думав

Я живу в селі Новікаїри разом зі своєю сім'єю. Навіть на початку війни привіз дочку і онуків з Херсону додому в село. Тут мій дім і хазяйство якесь. Я ж дім з собою не заберу, а я його все життя дбав.

Найбільші труднощі були, по-перше, що гроші закінчилися. Карточка не робить, і пенсія не приходить. По-друге – те, що залишились без інтернету. До нас рашисти зайшли 8 березня, і тоді вже не було інтернету, і по цей день його немає. У нас уже більше року немає світла. І ми постійно зараз під обстрілами знаходимось. В мене ще генератор був до війни, тож бензин купляємо і якось викручуємося.

Найстрашніше - коли перший раз зайшли рашисти з обшуком в хату. У мене маленький онук - два роки, і тут зайшли люди у формі з автоматами в мою хату. Як я це пережив - не уявляю.

Вони казали, що шукають зброю, боєприпаси, наркотики, нацистів. Я в них питаю: «Як з останнім, успішно?»  А один неруський каже: «Пока нєт». Я кажу: «Ну, тоді удачі, шукайте далі». За вісім місяців ще десь три обшуки були. Під'їжджає БТР впритул до хати, повертає башню, щоб залякати нас, а потім заходить чоловік 6-7 зі зброєю.

Рашисти як уходили, підірвали і мобільні вишки, і високовольтні лінії.

Моя жінка і донька з онуками виїхали, бо тут неможливо - тут стріляють. Жінки є жінки – бояться. Чоловіки теж, але терплять. 

Другий раз прийшли з обшуком, а я стою сам на воротах. Підходить їхній старший і каже: «А что вы такой злой?» Я кажу: «Я злой? А що ви мою сім'ю по всьому світу розігнали! Залишили нас без інтернету, залишили мене без моєї пенсії!» 

А він каже: «Папаша, нічєго, всьо будєт нормально, получіте русскій паспорт - і все будєт отлично». А я йому кажу: та мені і український карман не жме!»  

Він каже: «Єслі нє будітє с намі согласни, ми вас висєлім, здєсь будут жить только русскіе». А я йому: «Це ще ми подивимось, хто тут буде жити! Тут Україна була, вона і залишиться!»

Думаю, що війна може так раптово завершитися, як і почалася. Моє життя вже в закаті, мені б хотілося щоб внукам було жити хорошо на Україні, і не було ніколи війни. Щоб онуки забули ці всі страшні кадри, щоб більше військові до мене в хату не заходили без мого дозволу.