Охремчук Софія, 9 клас, Бутенківський ліцей імені Ю.П.Дольд-Михайлика Білицької ТГ Полтавського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дзеркалій Валентина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це не тільки сутичка між державами, а й біль, горе та страждання для кожного їх мешканця. З давнини й до нашого часу постійно відбувалися масові кровопролиття. На мою думку, ні одна людина у світі не хотіла б війни, але вони, на жаль, завжди були і є невіддільною частиною нашої історії. Навіть на цей час, вже більш як 1000 днів, у моїй рідній державі – Україні, триває повномасштабне вторгнення, яке завдає великого горя та втрат.

Усе розпочалося 24 лютого 2022 року, коли російська армія вторглася на територію нашої країни.

Кожен був наляканим, стурбованим та ставив собі питання: ”Що ж буде далі?”. Мабуть, найпопулярнішим висловом про війну, який повторювали впродовж століть є: “Ніколи знову!”, і хоча це відбувається знову, люди змогли тільки зараз усвідомити важливість його значення.

З початком війни український народ розділився на кілька різних категорій. Дехто виїхав за кордон, заради своєї безпеки. Але, є й ті, хто залишився захищати рідну Батьківщину. 

У перші дні війни велика кількість як чоловіків, так і жінок з власної волі йшли воювати, знаючи як там буде небезпечно. У мене також є рідні та знайомі, які на цей час знаходяться на фронті, і хоча там дуже важко, як морально, так і фізично, вони ні на секунду не жаліють про свій вибір та готові боротися за Україну до останнього подиху.

Крім цього, у нашій країні є велика кількість волонтерів, які допомагають військовим важливими та корисними речами. В інтернеті я часто бачу, як люди відкривають збори на важливу техніку для захисників. У нашій школі також збирають теплий одяг, харчові продукти, свічки, обігрівачі та багато інших речей, які можуть  полегшити їх перебування в холодних окопах.

Я разом зі своїми однокласниками також допомагаю в’язати сітки, виготовляти листівки та брати активну участь у постійній підтримці наших захисників.

І хоча я проживаю на Полтавщині, та не зазнала такого страху, як люди з областей ближчих до епіцентру бою, але я бачила, як доводиться залишати будинки, роботу, рідні місця та знайомих заради власної безпеки. У моєму класі навчаються такі діти, які пережили ці тяжкі події. Їхні історії є насправді дуже сумними та моторошними. Цих дітей є дійсно дуже шкода через те, що у такому юному віці їм довелося побачити настільки страхітливі речі. Окрім цього моє шкільне життя зовсім змінилося, адже тепер  під час повітряної тривоги ми ходимо до укриття.

Дуже часто орки «зривають» нам уроки й ми змушені потім більше працювати, щоб не відставати від шкільної програми. Але, попри це, ми знаходимося в безпеці та можемо бути впевнені за своє життя.

Іноді в небі пролітає різна військова техніка, і коли я це бачу або чую, то стає дуже лячно і боляче. Часто чути  вибухи, і моє серце ніби завмирає, а емоції переповнюють зсередини. У такі миті стає дуже страшно, як за себе, так і за людей, які знаходилися недалеко від місця, де стався вибух, або взагалі були у тому будинку, куди могла  прилетіти ракета. Інколи, лише думка про те, що цей снаряд може забрати життя людей або пошкодити цивільну чи критичну інфраструктуру, є дуже страхітливою та моторошною.

На цю мить я пишу ці рядки з вірою в те, що Україна переможе! 

Пройдений шлях та те, скільки нам потрібно буде ще пройти різних випробувань, показує наскільки наш народ є незламним та сильним! Ця війна стала для кожного з нас уроком, і всі ми переосмислили та усвідомили для себе низку важливих речей.