Череватенко Валерія, 15 років, учениця 10-го класу Володимирівського ліцею Межівської селищної ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Дудник Лілія Борисівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Ця подія змінила життя кожного українця, від старого до ще ненародженого. Для одних вона стала останнім днем, а для інших - початком пекла…

Розкажу свою історію. 22 лютого я з сім’єю поїхала на відпочинок до Карпат. Все було добре: ми каталися на лижах, фотографувалися. У цілому гарно проводили час разом – це те, що ми робимо рідко, адже батьки завжди працюють. Але ранок 24 лютого видався не таким веселим… Прокинулася я від того, що почула, як батьки щось емоційно обговорюють, я запитала в мами, що сталося й у відповідь почула: «Почалась війна.» Гіркі сльози покотилися по моїх щоках, сонне обличчя стало заплаканим та наляканим. Я взяла в руки телефон -  усі повідомлення були лише про те, що почалася війна. Мене трусило, а сльози лилися без упину. Тоді тато сказав, що ми залишимося тут, в Карпатах, доки на рідній Дніпропетровщині не стане безпечно. Від розуміння всієї ситуації ставало дедалі болючіше. Кожного вечора, лягаючи спати, я переживала за тих, хто там, хто в небезпеці. Мріяла прокинутися і зрозуміти, що все це страшний сон, який я скоро забуду назавжди. 

До кінця лютого ми з сім’єю проживали на Західній Україні, але час ішов і батькам потрібно було працювати, тому я з родичами залишилася, а батьки поїхали додому, до рідного Васильківського. Тоді я дуже сильно плакала, бо не хотіла, щоб батьки їхали. Розуміння того, що там небезпечно не давало спокою. Тривога розливалася від серця до всіх частин тіла. Але іншого виходу на той момент не було. 

Почалися дистанційні заняття. Я днями сиділа за уроками, аби тільки скоротати час. Було дуже тяжко, адже я майже три місяці не бачилася з батьками. Дуже за ними сумувала та чекала їхнього приїзду, бажала, аби все це скоріше скінчилося і ми поїхали додому.

 Подруги розповідали, як в далині чути вибухи, літають ракети та літаки. Мама мовчала. Час ішов, події ставали все жахливішими. Було страшно читати чи дивитися новини. Кадри з Інтернету викликали сльози, паніку та страх. Іноді хотілося просто сховатися від усього світу і жити у своїй маленький галактиці, де ніколи не буде зла та війн.

Перебуваючи на Заході України, я до останнього сподівалася, що свій день народження - 5 травня, я проведу вдома з рідними та друзями. Проте такого не сталося і в той день зі мною не було навіть батьків, «мої гіркі п’ятнадцять» – як висловилася тоді я. Пізніше приїхали тато і мама, яких я довго чекала і ми нарешті поїхали додому. Я тоді була така щаслива, адже чекала цього всю весну. Дорогою до рідного краю ми з сестрою фотографували прекрасні краєвиди України, але серед них були зруйнована ракетою автозаправна станція та спалений вибуховою хвилею ліс. Дивлячись на це, серце обливалося кров’ю, а очі наповнювалися сльозами. Думки не покидали питання: «За що нам це, що ми зробили не так? Це ж не людяно…»

Я вдома. Ранок. Батьки були на роботі, а я готувала обід, саме тоді вперше я почула, як летить винищувач. Це було так гучно та страшно, що я почала дзвонити мамі, але дзвінок перебила подруга, яка зателефонувала мені в той момент запитати, чи я це чула. Вона мене заспокоїла та розповіла, що це у нас не вперше. Але внутрішній страх не покинув мене… З того моменту я почала розуміти, що знаходжусь в небезпеці і за кожен прожитий день дякувала Богу.

Зараз уже початок жовтня, а ця страшна та кровопролитна війна, яка почалася в лютому досі триває. Та я вірю в наш народ, у наших воїнів, яким безмежно вдячна за те, що відвойовують нашу землю. Багато українців полягли,  але багато продовжують боротися за те, щоб наше майбутнє було світлим, і взагалі, щоб воно було. Ніколи ми не забудемо наших героїв. Уклін їм низький!