"Я вірю в кожного Героя"

Олійник Поліна, 15 років, 9-Б клас, Городківський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Ярова Галина Василівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

П’ята ранку, заплакана мати, довга розмова по телефону, увімкнутий телевізор. Що сталося? І справді , той злощасний світанок…

Прокинувшись від криків, які здавалися мені чужими, я подумала, що в сусідів виник конфлікт. Заснути й спати далі я вже не змогла. Як зазвичай , увімкнула телефон, щоб сфотографувати своє кумедне і заспане обличчя та надіслати друзям. Замість веселої реакції ти бачиш повідомлення « Ти чула? Бориспіль, Гнівань…». Заходиш в новини, стрічка в кров`яному вогні, який палає разом із твоєю душею. Спустившись до матері, я зрозуміла, що саме від її криків я прокинулася. Вона довго мовчала, а потім сказала: «Війна». Мої босі ноги, щось пробило зсередини.

Чи то від холоду, чи то від страху, я затремтіла. Із очей полилися гарячі сльози, що обпікали мої щоки. У теплих обіймах рідної неньки я притихла, але не заспокоїлась. «Все буде добре», - сказала вона.

Через годину мама лежала у ліжку з температурою, їй стало погано. Ще звечора з її кімнати доносився кашель, а у цей жахливий ранок вона зовсім «розклеїлася». Різні думки лізли мені в голову, я не могла припинити їх потік. Рев чогось швидкого та голосного відірвав мене… Це була ракета, яка летіла дуже швидко, обрізаючи повітря та безтурботні хмари. У моїй свідомості цей звук був вічністю, серце покинуло душу. Страх почути голосні вибухи розривав із середини.

Так пройшов місяць у бридкому мареві, через яке ти не бачиш свого життя та майбутнього. З того часу я почала жити минулим, яке здавалося казкою. Переглядаючи щасливі фото та веселі повідомлення до війни, я плакала… Життя зупинилося, лише годинникова стрілка давала відчуття часу, який так швидко біжить.

У моїй місцевості було відносно тихо, проте рідні… Їхні міста все більше й більше обливалися кривавим вогнем та шокували жахливими фотографіями, через які у голові виникав нестерпний шум. Бачити фото людини, яка була надзвичайно щасливою до війни, та лежаче окривавлене тіло, душа якого хотіла просто жити, вдаряло в середину серця.

Нарешті рідні тут, поряд з нами. Їхні змучені очі, які побачили стільки страшного та звіриного, опускалися вниз. Обійняти їх та сказати все, чого ти так бажав, це була мрія, яка нарешті здійснилася.

Довгі розмови за філіжанкою чаю, який давно охолов. Мені не вистачало цих приємних хвилин спілкування. І ось один звук сирени та повідомлення. Ми ринулись до телефонів. Побачивши фото нових вибухів та загиблих, усі сховали свої погляди та розбрелися по кімнатах. Голоси людей, які щойно бриніли в одному будинку, раптом притихли.

Навіщо?! Навіщо робити боляче людям? Навіщо вбивати дітей? Навіщо катувати невинних? Навіщо руйнувати будинки та майбутнє? Я ненавиджу цих нелюдів!!!

Чому люди на моїй рідній землі повинні гинути? Через що? Через бажання жорстоких, бідних, неосвічених істот показати свою всемогутність, яка виражається в жахливих насильницьких діях проти мого народу? Чому наші діти повинні чути страшні вибухи та спати у холодних підвалах? Чому ми не можемо бути впевненими у нашому майбутньому? Вони прийшли на нашу землю вбивати та нищити. Скільки горя , сліз і біди випало на нашу долю!... Їм не буде пробачення ніколи, нікому.

Нехай чує весь світ! Україна – сильна та непереможна країна. Я вірю в стійкість та відважність наших захисників та в Перемогу над ворогом. Знаю, що на нашій землі запанує МИР! Це мрія, яка обов`язково здійсниться. Я вірю в Україну-неньку. Я вірю в кожного з нас. Я вірю в кожного Героя. Разом ми досягнемо нашої цілі і нарешті скажемо: «Ми перемогли!».