Ангеліна Подошовка, 8 клас, Харківський науковий ліцей "Обдарованість" Харківської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ріжко Тетяня Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Страшна подія, яка руйнівною силою увірвалася в моє життя, життя моєї родини, так несподівано та підло внесла безповоротні зміни в моє дитинство, змусила за години стати дорослою та відчути жахливий страх, страх смерті – це війна, початком якої був лютий 2022 року.

Постійні вибухи поруч, ворожа авіація змушували постійно тремтіти від потужних гучних звуків, від руйнацій, які зазнавали сусідні будинки, садочок, в якому я зростала та школа молодших класів, яку я закінчила.

Кожну хвилинку під час активного наступу ворога на місто, не розуміла повної картини, а саме куди буде приліт -  у наш дім, нашу квартиру чи постраждають рідні мені люди, дорогі друзі чи просто мирні люди.

Коли ти ніколи не зіштовхувався з такими подіями, не розумієш як себе поводити, на що сподіватися і взагалі що роботи. Навчатися не було змоги, відволікатися на малювання не було настрою, гуляти на вулиці не можна, бо потрібно було знаходитися в укритті, переховуватися від постійних обстрілів.            

Дуже добре, що було світло та вода. Коли трішки затихали вибухи мама піднімалася до квартири та пекла нам смачнючий хліб, бо купити не було змоги, оскільки його привозили дуже мало та всім не вистачало.

В березні 2022 року залишатися в своєму будинку вже було дуже небезпечно, ворог все частіше обстрілював наш мікрорайон, тому батьками було прийнято рішення зібрати необхідні речі, забрати улюблену домашню кицю Масю і переїздити у бомбосховище, яке знаходилось на роботі до мами. У день виїзду, коли ми вже всі чекали на переїзд до бомбосховища, свою машину завести не вдалося, таксі не приїздило навіть за 5000 гривень, хоча їхати було 4 кілометри, усі були в розпачі, і тут зовсім несподівано перша «сила допомоги» зв’явилася нам на допомогу. Сусід, який залишився в будинку, побачивши нас швидко відреагував та повіз нас до бомбосховища, ризикуючи своїм життям, тим більше його вдома чекала старенька мама. Це був чоловік, якого ми знали лише побіжно — вітались у дворі, кілька разів перекидались словами. У той момент він став для нас справжнім лицарем.

Він віз нас під обстрілами. У машині всі мовчали, бо кожен думав про найгірше. А він просто їхав, мовчки, з ризиком для себе, без будь-якої вигоди. Просто тому, що ми були його сусідами і нам потрібна була допомога.                                                                  

Цей прояв небайдужості, людяності та щирості до нас показав мені справжню силу. Людяність — це не просто слова, а конкретні вчинки у моменти, які потребують допомоги та підтримки. Це був перший ланцюжок в «силі допомоги» нам і від нас.

Як тільки ми прибули до бомбосховища, люди, які там знаходилися дуже добре до нас ставилися, нагодували мене смачним борщем, який самі приготували прямо в укритті. Мені не було вже так страшно і дуже захотілося спати…

Такі дії малознайомих людей були дійсно символом підтримки, солідарності та людяності в найважчий момент нашого життя. У той момент я відчула неймовірне полегшення, коли зрозуміла, що ми не залишилися сам на сам з бідою і це змінило моє сприйняття людяності під час війни, показавши, що навіть у найжахливіших обставинах люди здатні на співчуття та самопожертву.

У мене поступово зникав страх, і я почала розуміти, що сама хочу допомагати людям, які дезорієнтовані та втратили віру в майбутнє.

Через декілька днів ми виїхали з міста. Із речей був невеличкий рюкзак з необхідними речами, домашня улюблениця, яка отримала не менший стрес від вибухів та подій. Також до нас звернулася родина мого однокласника, у якого був маленький братик, вони були в страху, маленький захворів, та не знали, що робити, куди їм їхати, страх пересилював здоровий глузд та прийняття правильних рішень. Мої батьки забрали їх до бомбосховища, а потім, через декілька днів виїхали з ними до моїх родичів у Дніпропетровську область. Забезпечили всім необхідним, максимально підтримували їх, доки ними не було прийнято рішення виїхати на більш безпечну територію, де діти зможуть відвідувати садочок, школу та не чути звуків вибухів.

Найбільше мене вразило не те, що ми змогли це зробити — а те, як це змінило їх. Я бачила, як у їхніх очах поступово зникає паніка та з’являється надія. Для мене це було відкриттям: іноді те, що для тебе здається простим жестом, для іншого — рятівним колом.

Я зрозуміла, що допомога — це не завжди про героїзм чи подвиги. Це про просту людську присутність поруч у момент, коли це необхідно.

Виїжджали з Харкова дуже швидко, бо постійно обстрілювали. Приїхали до бабусі майже в комендантську годину, бо черги на дорозі були величезні, рухатися було дуже складно. Коли побачила очі рідних мені людей, зрозуміла наскільки вони важливі в моєму життя, їх допомога дуже важлива для нас. І ось ми в безпеці.

На новому місці, я навіть не сподівалася, що так щиро до мене віднесуться, насамперед це класний керівник в новій школі, в якій я перебувала тимчасово, Юрій Сергійович, який з розумінням віднісся до мене, до становища моєї родини, але я його не підвела, працювала сумлінно та закінчила навчальний рік на успішно. Що стосується тренувань, прийшлося змінити спортивні танці, якими я займалася з дитинства на карате, але мій тренер - Євгеній Володимирович допомагав мені в тренуваннях, розкрив потенціал каратиста, я навіть захистила декілька поясів. Це був ще один ланцюжок у «силі допомоги». Потім зі мною сталася несподіванка, журналіст місцевої газети запросила мене до гуртка «Юних журналістів», де я навчилася як брати інтерв’ю, так і давати. Писала невеличкі статті на різні теми, чого ніколи не робила в своєму житті і це стало для мене цікавою практикою.

Часто нам допомагали волонтери, місцева громада, небайдужі люди підтримували нас продуктами харчування та одягом. Але найбільше — вони дали нам відчуття, що ми не самі, і все вдасться.

Згодом, коли вже мама почала працювати, ми вже самі відносили речі до волонтерського пункту для людей, які цього потребували та постійно прибували.

Сила допомоги – це щось неоцінене, щире, сильне та, на мою думку, притаманне не кожній нації.

Події, які сталися зі мною та моєю родиною вплинули на моє бачення майбутнього. Я вірю, що Україна вистоїть і переможе, тому що у нас є неймовірна сила – сила взаємодопомоги.

Ми, українці, завдяки таким страшним подіям, які зачепили кожну родину нашої країни, навчилися цінувати кожну мить життя, кожен прояв людяності та підтримки. Я сподіваюся, що ця єдність і згуртованість збережуться і після закінчення війни, і ми разом зможемо відбудувати наше місто Харків, нашу країну та зробити її кращою для майбутніх поколінь. Сила допомоги – це те, що робить нас справжніми українцями.