Марія Ніколенко, 10 клас, Позашкільний навчальний заклад Енергодарська мала академія наук учнівської молоді Енергодарської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мірошник Тетяна Олексіївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Взаємодопомога – це те, що рятує не тільки людські життя, а й країну. Український народ пережив багато складних часів, але через свою витримку, силу волі, взаємопідтримку – Україна живе! Під час повномасштабної війни я відчула:  я не – одна.

Не зважаючи на всі труднощі, люди з’єдналися і почали відстоювати своє право на свободу, гідність, життя у вільній країні! Ніколи не подумала б, що моя історія несе таку сміливість і витримку. Люди яких я зустріла – надзвичайні!

Народилася я в маленькому, але величному місті Енергодар. Це місто запам’яталося мені найкращим дитинством, приємними спогадами, посиденьками з друзями та власним ритмом. Місто молоде, квітуче з найбільшою атомною станцією в Європі. Життя в ньому було чудовим, гарні заходи, найкращі друзі. В школі я була активною дитиною, яка просто не могла усидіти на місці.  Тому завжди хотіла розвивати своє місто, воно було для мене ліхтарем щастя який не хотілося вимикати.                                                                       

Але, 24 лютого 2022 року мої мрії рухнули. Найгірше що є в цьому світі – це прокидатися від метушіння, і чути слова - «Маша, почалася війна, маму забирають на роботу». Моя мама – військова, батько – військовий в минулому. Дяді, тьоті – військові.

Світ який я знала – зник за одну ніч, мої мрії – перетворилися на тривоги й молитву кожну годину. Мені здавалося що світла в кінці тунелю немає, у людей почалася паніка, постійні сповіщення про наближення росіян не давали спокою.

Що буде далі – ніхто не знав, всім моторошно і важко, але – Енергодар не здався, мій народ почав виборювати своє право на вільне місто під українським прапором! Яке було моє здивування, коли паралельно зі спустошенням полиць в магазинах, в аптеках;  закінченням бензину на автостанціях; постійними тривогами  - люди об’єдналися і почали робити все, щоб ворог не пройшов!

Наша мерія, наші люди – 10 000 людей, вийшли захищати місто голими руками, з українськими стягами та вірою в перемогу України. Це об’єднання людей – яке давало чітке розуміння окупантам – це наш дім, і вам тут точно не місце!

Люди зносили їжу, робили укріплення з машин, залізних їжаків, мішків з піском – енергодарці обороняли свій дім до останнього, під небезпекою автоматів та військових. Люди настільки згуртувались, що не боялися нічого, у них є місто і є вільна душа! Наша мерія захищала права своїх людей і доказувала напряму оркам що тут їх не чекають. Окупанти стріляли в мирне населення, казали що у них завдання, робили все щоб прорватися.

Дивлячись на цей блокпост українців, я знала  – Енергодар навіки буде Україною!

На жаль, настало 3 березня, окупанти почали погрожувати всім що тільки було… вони прорвалися… вони прорвали блокпост… Люди почали відходити в місто, щоб зберегти своє життя. Першим шляхом окупантів стала Атомна станція, коли в той момент там була моя мати й друзі батьків. Я сходила з розуму, я перевернула багато сценаріїв у своїй голові, найцінніше що в мене було могли забрати – маму!

Окупанти пустили вогонь – по ядерному об’єкту! Вони влучили в першу прохідну, де за 100 м знаходяться блоки АЕС. Наших військових допитували до 5 ранку, і нарешті відпустили додому. З різними ситуаціями в голові, кінець цього дня міг бути останнім для всіх, нас врятував Бог, нас врятував дух наших людей! Коли маму відпустили додому, я народилася знову.

Викликів було багато, наших людей забирали на підвали, катували, вбивали. Енергодарці продовжували виходити на масові мітинги, щоб звільнити людей з полону та визволити місто! З кожним таким днем я вірила все більше, що Енергодар обов’язково звільнять і немає чого боятися коли в нас є такі люди.

Ситуація все більше й більше загострювалася, з кожним місяцем в Енергодарі ставало все небезпечніше, ми дуже сподівалися на те, що наше місто скоро звільнять, але в душі розуміли – треба виїжджати.

В цьому нам допомогли друзі батьків і у вересні 2022 ми почали стояти на виїзд. Машин було близько 1000,  в душі всі ненавиділи окупантів, і єдине що нам було від них потрібно так це виїзд на нашу українську територію. Страшно було стояти, я дуже боялася що хтось почує наші фрази про окупантів, але люди там були такі ж як і ми. Ми познайомилися, почали підтримувати один одного, залюбки дивилися за речами, тваринами. Ночували ми не у своєму місті, бо зранку верталися знову в чергу, і так кожен день 3 тижні поспіль. Люди порадили поїхати в село поблизу, де можна знайти кімнату на ніч. Ми знайшли дуже гарну господиню яка прихистила нас, і робила все щоб нам було комфортніше. Вона – це ще одне втілення того, що українські люди найпривітніші та найщиріші в цьому світі, вона добре відрізняла добро і зло. Тому в її позиції ми не мали сумніву.

Минали дні, було тяжко, але ми щиро вірили в краще. І ось, нарешті – моя родина в Запоріжжі. Нас любо вітали військові, поліцейські, які запропонували нам допомогу, запитували чи з нами все добре, як ми це пережили, їм справді було важливо це знати.

У Запоріжжі  в мене знаходиться хрещений у якого ми жили перші дні, а потім знайшли квартиру. В цей час наша мерія зробила гуманітарний хаб допомоги в Запоріжжі, вони радо допомагають усім як військовим, так і цивільним. Люди з великої літери, які відкрили нині хаби в декількох містах України! Ми також допомагаємо військовим на фронті через них, ми печемо пиріжки та робимо вареники швидкого приготування. Хаб неодноразово допоміг нам, через що ми дуже йому вдячні. Енергодарців – не зламати, це люди які завжди тебе підтримають, допоможуть, не залишать у біді! Вони знайдуть вихід з будь-якої ситуації, коли важко, коли лячно, коли просто потрібна підтримка.

Попри страхи, біль, відчай я побачила неймовірне: людяність, підтримку й любов яка не знає меж. Завдяки цьому досвіду я зрозуміла, що мій народ -незламний. Наші люди готові на все, тому, поки живе наша нація  – буде жити і Україна! Цей період навчив мене багато чого: цінувати підтримку, жити сьогоденням, знати що я не одна. Я вірю, що саме завдяки таким моментам взаємодопомоги ми збудуємо сильну і вільну Україну! Ми тримаємося разом, тому – у нас є майбутнє! Ці події дуже сильно змінили мене, але завдяки людям навколо – я продовжила жити.