Герасимов Ігнат, 9 клас, Дніпровська гімназія №84 Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Воронова Юлія Валентинівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

За вікном зима. Земля вкрита білим снігом. Це пора веселощів та зимових розваг. Я довго чекав, поки випаде сніг, і ми з татом підемо кататися на санчатах. Я вже уявляв, як лечу з гірки. Аж дух перехопило! Але у війни свої плани. Вона увірвалася у моє безтурботне життя, перекресливши всі мрії.

Прокинувшись ранком від маминих криків, я почув слово «війна». В мене перед очима промайнули картинки розпачу, горя і болю. Серце стиснулося від нерозуміння: «А що ж буде далі? Як жити?».

Моє дитинство закінчилося тоді, коли над будинком пролітали воєнні літаки, а в місті почали лунати вибухи.

Почалося щось страшне: мама збирає речі, харчі та документи батькові. Всі спантеличені. Що відбувається? Куди збирається мій татусь? Коли мова пішла про захист Батьківщини, про порятунок нашої родини, мій тато пішов на війну.

Навіть не знаючись на військовій справі, він не шукав ніяких причин чи виправдань, щоб не йти на фронт.

За вікном — війна… але не та, у яку я з хлопцями грався на подвір’ї з іграшковими автоматами. Ні! Не та! І раптом мені згадалися санчата, які на подвір’ї стоять, чекають мене — усміхненого, щасливого. Так і говорять мені: «Сідай, чого ти чекаєш? Гайда!». І тут я розумію, що тепер життя не буде таким, як раніше. Я чекаю не снігу, не розваг, не санчат, а закінчення війни. Я, повісивши носа, поклав санчата у сарай і подумав: «Буду кататися з татусем після війни».

Я часто хвилююся за татка: як він там? Розлука з батьком здається вічністю.

Але все ж мене гріють думки та мрії про перемогу. Ось-ось, ще трішки — і настане мир. Мій тато повернеться додому. І я вже уявляю, як батько дістає санчата, і ми разом катаємося на снігових заметах, насолоджуємося зимовими розвагами.

Я вірю, що одного дня мій тато повернеться додому зі словами: «Перемога наша». Впевнений, що ми разом дочекаємося сніжної зими — і як гайнемо на санчатах!