Спіридонова Єлизавета, 11-б клас, Південноукраїнський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Музиченко Лілія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Уже понад тисячу днів минуло з того моменту, як в Україні почалася повномасштабна війна. Тепер у кожному куточку країни лунають постійні тривоги а загрози стали частиною повсякденності. Те, що колись здавалося звичайним — тиша, безпека, спокійний сон — стало найдорожчим і найбажанішим.

Перший день війни залишив незгладимий слід у моїй пам’яті. Коли пролунала сирена, я відчула страх, який важко передати словами. Ми, разом з родиною, провели майже всю ніч у коридорі, чекаючи на відбій, не знаючи, що принесе ранок. Невизначеність і страх тоді відчували всі навколо. Багато друзів почали покидати місто, країну. Вони з батьками шукали безпечніші місця за кордоном, що викликало почуття втрати і суму за рідними людьми.

У магазинах стало важче знайти деякі продукти. Я пам'ятаю, як полиці ставали порожніми, а те, що колись було звичним, раптом перетворилося на розкіш.

Але попри це, ми, українці, зберігали єдність і підтримували одне одного навіть у найтяжчі моменти.

З кожним днем війна змінювала мене.

Я навчилася цінувати прості речі: світанки, які не супроводжуються тривогами, тепло рідних, спокій звичайних буднів.

Я також зрозуміла, наскільки важливо зберігати внутрішній мир і не втрачати віру в майбутнє, навіть коли навколо розгортаються події, які лякають і руйнують звичний світ.

Мій шлях у цій війні — це шлях страху, болю, але також стійкості та надії.

Наше місто стало осередком підтримки і допомоги для тих, хто на передовій.

Благодійні концерти, волонтерські ініціативи, зібрання коштів — усе це стало частиною нашого життя. Я впевнена, що Україна переможе, і ми повернемо собі право жити без страху.

Ця війна навчила мене, що навіть у найтемніші часи варто триматися світла, шукати сили в собі та підтримці тих, хто поруч. І хоча шлях ще не закінчений, я вірю, що нас чекають кращі дні.