Мєраджи Марія

2 курс, Фаховий коледж промислової автоматики та інформаційних технологій ОНТУ

Вчителька, що надихнула на написання: Тулейбич Ольга Миколаївна

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

Мій день 24 лютого 2022 року,почався добре. Я прокинулася з досить гарним настроєм, навіть не задумуючись над тим, що переверне мій світ. Як завжди, я пішла снідати й побачила тата, який сидить кремить черевики. Він  запитав мене «Куди зібралась?», я відповіла «У сенсі? У школу? », він одразу мені відповів з досить спокійним лицем «В яку школу? Війна почалась…». Ось тут я не повірила, навіть подумала, що це жарт. Я одразу пішла в кімнату до сестри, щоб запитати чи це правда. Спитавши сестру, почала читати новини. Одразу натрапила на звернення Нашого президента Зеленського, зрозумівши, що все це правда, побачила  повідомлення від класного керівника, що сьогодні навчаємося дистанційно. Звісно, писала сестрам, які знаходяться в інших містах, чи все добре. Якщо чесно, я ще довго була в прострації. В моїй голові ніяк не могло вкластися те, що «мир закінчився..». Я почала думати, що буде далі, як жити, як вчитися й ще дуже дуже багато думок відвідували мене.

Перша тривога у моєму житті. Я ніколи не думала, що почую цей найжахливіший звук. Страх – це перше, що я відчула в той момент. Страх за родину, за близьких , за друзів, за Україну. Цей звук занурив мене в погані думки. Я почала читати в Інтернеті «Що означає повітряна тривога?» й дізналася, що «Повітряна тривога – це сигнал оповіщення населення про загрозу атаки з повітря. Включається при ризику авіаудару або запуску ракет у напрямку населеного пункту  або області». Ця інформація навела на мене ще більшого страху за своє життя. Думки про родину, про тих, хто знаходиться зараз не поряд , про тих, хто зараз в укритті…це все не давало мені спокою. Я проживаю в Одеській області досить далеко від Одеси, але мене не заспокоював той факт, що я перебуваю далеко від усього. Я боялася, дуже боялася. В той день я так і не змогла сконцентруватися на дистанційних уроках. Мої думки постійно були зайняті тим, що сьогодні перевернуло моє життя з ніг на голову. Постійні жахливі звуки сирени мене лякали. Мене турбувало те, що мої сестри зараз не поруч, я хотіла, щоб вони якнайшвидше знайшли спосіб приїхати додому.

Наступний день почався вже не так райдужно, як вчорашній. Я прокинулася від слів батька, він запитав мене «Їдеш до Польщі? ». Я не зрозумівши питання, будучи сонною, одразу відповіла «Ні звичайно, яка Польща? » й перевернувшись на інший бік, заснула. Татусь спитав теж саме у сестри, вона також відмовила. Мабуть в той момент, я була досить сонною для прийняття таких важливих рішень, й відповіла те,  що думала.

Як ви вже зрозуміли, в мене була можливість виїхати за кордон, де мені було б спокійніше. Але як мені може бути спокійно, коли моя родина, друзі, та близькі, знаходяться на моїй Батьківщині, яку зараз бомбять? Я вирішила, залишитись тут, у СВОЇЙ країни,

в якій було все спокійно, до того моменту, поки один нерозумний (я навіть не можу назвати його чоловіком) не вирішив розпочати війну з Україною, тим самим зіпсувавши спокійне життя українців. Але згодом,  я зрозуміла дещо дуже важливе.  В Біблії написано «Час любити і час ненавидіти; час війні і час миру; (Екклесіяст 3:8)». Матвія 24:6-7 "6. Також почуєте про війни і про військові чутки. Дивіться, не лякайтеся, бо все це має бути. Але це ще не кінець:"7. «Бо народ стане на народ, і царство на царство, і будуть глади, мори та землетруси по місцях».

Іноді Бог допускає війни для того, щоб відбулася переоцінка цінностей у людей, щоб робили добро.

Ми християнська нація, а значить Бог з нами. Ми повинні волати до нього. Я вірю, що Бог збереже Україну.