Резанов Андрій

11 клас, Херсонський академичний ліцей ім. О. Мішукова

Вчителька, що надихнула на написання: Михайлик Ольга

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

Завивання сирени почули всі, а потім страшні вибухи. В укриття прибігло багато народу, люди кричали, плакали налякані діти. Хтось прихопив улюблену собачку, хтось кішку , хтось морську свинку, ну не залишати ж їх в небеспеці. Собак відвели в окреме приміщення.              

- Допоможіть, будь ласка, допоможіть. - благала молоденька жіночка і поглянула на нас чорними, як вуглинки очима. Виявилось, що вона не могла спустити візок з  дитиною. Чоловіки допомогли спустити дитину.  Жінка запитала, чи є де приміщення, щоб погодувати немовля. Моя мама відвела її в кімнату для прибиральниць, вона годувала малюка і була схожа на Мадону з Ісусом , така ж гарна. Мама добре знала це укриття, бо вона працювала в університеті. Сховище було велике, через годину збіглося  300 – 350 людей, а можливо й більше . Нагорі було страшно, літали «гради», лунали вибухи. 

Ближче до вечора люди затихли, ніби трохи заспокоїлися, чомусь усі говорили пошепки. Дехто потупив погляд в підлогу і мовчав.

Я, мій брат і мама показували  людям, що прибували, де вбиральні, умивальники і навіть душ .

Пізніше з телефоної розмови ми довідались, що двоюрідний брат моєї мами хотів виїхати  з Олешок, вигнав з гаража машину, посадив   онуків, племінників і поїхав в сторону Херсона. Діти навіть дихали через раз. Ні, вони не плакали, вони просто боялись порушити тишу. Місто неначе завмерло. Їхали швидко. Заїхали на міст, залишился переїхати  на ту сторону, а там Херсон і через Миколаїв  далі по Україні до Польщі . Та не судилось -  в небі роздався сильний свист і прилетіло. Перила мосту були розбиті. Одне колесо злетіло з мосту. Микола, так звуть маминого брата, схопився за кермо.

- Отче наш, спаси нас - благав він, і щосили нажав на гальма. Машина зупилась.  Микола переліз на пасажирське сидіння і вийшов.  Обережно висадив дітей, вони мовчали,   очі їх були великі- превеликі.

Треба було йти додому, над головою пролітали снаряди, декілька разів усі падали на землю і прикривали голову руками. Падали , бігли , падали, бігли. Усі прибігли додому. Бабуся Ніна запитала, що з ними сталось, але діти заїкались і з дрижанням в ногах пійшли в підвал. Ще довго вони дивились в одну точку і мовчали.

В цей час почалася битва за Антонівський міст. Ми живемо в центрі Херсона, а гриміло так, ніби під вікнами.

По мосту їхали танки з літерою "Z", місто здригалось . Від вибухів горіла Антонівка, на виклик приїхали рятівники , намагаючись загасити полум'я, вітер роздмухував пожежу, розлітався попіл. Цей вогонь був схожий на злого дракона, усі розуміли, ось і почалось пекло.

Про це я дізнався від тата, який працює ртівником і був на тому виїзді. Пожежу гасили під обстрілами.

Під час війни кожного разу, коли татой де на вахту, ми проводжаємо його як на війну. Він, як мій старший брат, який воює на фронті, рятує нашу землю від пожеж, які спричинили вороги.

Так було під Чорнобаївкою, Антонівкою, на острові, який найбільше постраждав від ворога в Херсоні та скрізь де потрібна допомога. Я пишаюся своїм татом, братами і мамою!

Трохи відволікся від розповіді про перші години війни. В укритті було дуже холодно, небо вкрилось зірками але вибухи не вщухали. Люди почали вигадувати як лягти спати. Там стояли столи, були списані металеві етажерки з бібліотеки і поламані столи. Українці найвинахідливіші, зробили з етажерки і кришок столів ліжка. Хтось був зі своїм матрасом, це був кусок паралону "вдягнений" в підковдру. З дозволу керівництва ми принесли мати з факультету фізичного виховання та спорту. В укритті стало затишніше й тепліше. Це тимчасове сховище-житло захищало нас майже два місяці.