Комар Дмитро, 10 клас, Кременчуцький ліцей №5 імені Т.Г.Шевченка Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заплішко Ольга Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні в Максима день народження. Я привітав його подумки, адже він вже більше двох з половиною років не виходить на зв’язок. Ми з ним познайомилися за рік до війни в оздоровчому таборі, де провели незабутнє й мирне літо.

Пригадую, як теплими вечорами  часто сиділи біля озера та разом планували спільне майбутнє. Мріяли після закінчення школи разом навчатися в Харкові, розгулювати вулицями цього чарівного міста поміж нескінченних багатоповерхівок.

А ще нам подобалося дивитись на зорі, і заради цього вночі після відбою йшли навшпиньках без взуття, щоб нікого не розбудити, вилазили з вікна, потім, лежачи на землі, годинами споглядали на безмежне зоряне небо.

Ох і дісталося нам тоді за це! Але ми все одно були дуже-дуже щасливі!

За той швидкоплинний час табірної зміни ми настільки поріднилися з Максимом, що навіть було важко й уявити, як  раніше жили до того, коли не знали один одного. І вже коли повернулися до своїх домівок, то постійно спілкувалися, ніби й не було між нами відстані в сотні кілометрів. У день від’їзду з табору Макс запросив мене в гості до свого рідного міста Маріуполя, а також подарував чудовий малюнок із зображенням блакитного озера з катамаранами на пам’ять про наш чудовий відпочинок і справжню дружбу.

З того часу цей казковий пейзаж висить на стіні над моїм столом. Щоразу, коли я дивлюся на нього, то всім серцем відчуваю, що з Максимом все добре.

 Я вірю!!!  Промовляю, як молитву щодня від початку війни …

Війна увірвалася в наше буття, наче скажений звір, пожираючи ненаситною пащею наші мрії та сподівання, вчепившись гострими зубами в нашу свободу, віру, життя, і вже за мить кожен мав власну трагічну історію…

Сирени, вибухи, влучання, руйнування, смерть… . Смерть, яку раніше сприймали, як щось далеке й абстрактне, стала полювати за нами попри всі закони природи, вона впивалася своїми залізними пазурами в горло та жадібно висмоктувала життя до останньої краплини. Але страшніше за фізичну смерть була смерть духовна, якої найбільше для нас жадав ворог, щоб перетворити на жалюгідних, собі подібних істот.

Але духовної смерті не настало, бо життєдайний дух українства запалив мільйони сердець у спільному спротиві, і розпочалася боротьба.

Перший день війни спалахує в пам’яті червоною стрічкою, яка назавжди розділила наше життя на «до» і «після». І далі один за одним випливають кадри, мов у фільмі жахів, що вийшов за межі фантазії та став страшною реальністю.

Я телефонував Максиму декілька днів поспіль, але він не відповідав. Страшно було навіть уявити, що могло статися з ним і його родиною.

Лише через тиждень від Максима почали надходити короткі повідомлення: «з нами все гаразд», «ми майже весь час у підвалі», «весь день було гучно», «снаряд влучив у сусідній будинок, горіли два поверхи». Моє серце стискалося від безпорадності, адже я не міг ані втішити, ані допомогти йому. З часом повідомлення надходили рідше, а потім Максим перестав виходити на зв’язок.

У своєму останньому повідомленні він написав, що вони з мамою чекають на евакуацію. У його словах було стільки оптимізму й надії!!!

Сьогодні ще й досі триває боротьба за наше право бути вільними та щасливими на своїй землі. Ми вистояли, перебороли страх і продовжуємо невпинно торувати свій шлях до перемоги. У той час, коли наші незламні воїни виборюють для нас свободу, я намагаюся бути корисним, приєднавшись до волонтерського руху, а також здобуваю знання, досягаю успіхів і безмежно вірю в щасливе майбуття нашої славної України.

Я вірю також, що настане й той день, коли нарешті зустрінуся з Максимом. Уявляю, як ми будемо весело разом проводити час у Карпатах, і як колись, лежатимемо вночі на землі, милуючись зорями мирного неба.

А ще обов’язково відбудуємо його рідний Маріуполь, адже Максим так мріяв стати архітектором!