"Я вирішила залишатися у Києві, щоб за потреби бути корисною"

Я народилась у Нікополі, але досить давно звідти виїхала до Києва. До війни жила, як і всі люди, працювала на звичайній роботі, у мене було нормальне життя. Перед війною, коли почали з'являтися новини про можливий наступ, була трохи на нервах, постійно стежила за новинами. 

Останній тиждень перед війною я психологічно була дуже виснажена, тому що 24/7 моніторила новини, спостерігала за ситуацією, бо я розуміла, що скоро почнеться війна. 23 лютого я допізна не спала, думала прокинутися із думкою, що це просто якийсь сон і вже вдалося врегулювати ситуацію.

24 лютого я прокинулася на роботу і почула вибухи. Прочитала новини, звідти дізналася, що розпочалася війна. Розбудила маму. Ми спостерігали за новинами, щоб бути в курсі того, що відбувається у країні і в місті.

Найскладнішим виявилося розуміння того, що окупанти можуть прийти до мене додому і вбити лише за те, що я живу в Україні, за те, що я є українкою. Складно читати новини і бачити, що коїться на окупованих територіях - це найбільший біль.

Перші дні війни ми провели з мамою в укритті на станції метро. Ходили додому, бо у нас ще пташка є. Ми хотіли, щоб вона відпочила, не стресувала. Перші п'ять днів ми перебували у метро, потім пішли додому і тепер у разі небезпеки йдемо в укриття. 

Я роботу не втратила. Мій прибуток змінився, але критичної ситуації у мене, на щастя, не було. 

У мене є родичі, які не до кінця розуміють ситуацію. Вони не проросійськи налаштовані, беруть інформацію з неперевірених джерел. Переймаюсь тим, наскільки адекватно вони сприймають ситуацію. Вони досі вірять у те, що росіяни цивільних людей не вбивають просто так. 

У мене немає жодних прогнозів. Мені здається, що війна не закінчиться цього року. Спрогнозувати нереально, бо ситуація на фронті змінюється дуже швидко. Я сподіваюсь, що це станеться якомога швидше, і якомога більше наших воїнів зможуть повернутися додому живими.