Петрова Віра, 9 клас, Струмківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шидловська Наталія Борисівна  

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Писано, чуто, говорено-переговорено безліч разів…Та не вщухає біль... Війна перевернула все. Щастям стали звичні речі, на які раніше не звертали уваги.

Батьки моїх однокласників є воїнами ЗСУ. Друзі розповідають, що перебувають у постійному страху, що батька вб’ють. Вони занадто рано стали самостійними, навчилися виживати у нелегкому сільському побуті без чоловічої допомоги. Тепер наше життя підпорядковане різнобічній допомозі солдатам : це і масове виготовлення напівфабрикатів, збирання одягу, засобів гігієни, збирання грошей на каски, дрони, автомобілі, пошуки волонтерів, а ще- вірі в їхню перемогу.

Через війну дитинство лишилось позаду. А щастям є вже не літо, тепло, відпочинок, а живий батько і можливість просто обняти його. Щоденна безтурботність змінилась постійними думками: як допомогти країні, що робити, щоб війна якнайшвидше скінчилася.

Постійно здригаюся від сигналу сирени, після того як мої родичі постраждали від атаки шахедів. Їхні розповіді про пережитий жах, смерть на очах сусідів, величезні воронки і пусті очі вікон викликали жах, що таке може статися із нами. Уроки, перерви, перебування вдома – все підпорядковане тому, чи буде тривога. Я відчуваю себе прив’язаною до дзвоника, який сигналізує про тривогу.

Прекрасно розумію, що, як сказала Ліна Костенко, « комусь на світі гірше, ніж тобі». У когось немає поблизу укриття, для когось тривога залунала занадто пізно.

Тому ми всі: учні, вчителі, батьки –з розумінням ставимося до таких ситуацій. Та все ж сигнал тривоги породжує постійну внутрішню тривогу.

Як дзвоник три рази лунає,

До краю він мене лякає.

Збавляє він думок і почуттів:

Не відчуваю радість й навіть гнів.

Я жити хочу, вільно дихати, творити,

Не за сиреною прив’язаній ходити                                         

Чи ж  окупанти не були дітьми,

Що вкотре Бога розп’яли ?

Невже душа ні в кого не болить,

Як серденько дитяче тріпотить?

Я щастя хочу, діти щастя хочуть,

Щоб врешті тихими були всі ночі,

Хай ворог знає: ми ростем,

За руки один одного візьмем,

Й ніколи більш не залуна тривога,

Й до кожного дитячого порога

Бажане завітає щастя-

Це спокій, й  мир, й разом сім’я вся.   

Часто думаю над тим, а що ж далі буде. Я у дев’ятому класі. Треба обирати якусь професію, якось планувати життя. А виходить, що не можна. Ніхто не знає, що буде завтра, де влучить чергова ракета чи дрон, чи будуть живі твої рідні, чи допоможуть тобі,  чи тобі доведеться їм допомагати. І розуміння приходить само собою: для того щоб реалізувалися всі плани, треба мирне життя.

Тож першочерговим завданням є звільнення батьківщини від ворога.

Я, мешканка Південної України, маю багато друзів з різних регіонів країни: північних, західних, східних. Ми часто спілкуємося за допомогою соціальних мереж і розповідаємо один одному, яким чином допомагаємо державі у боротьбі з ворогом. Хтось допомагає волонтерам, хтось допомагає обробляти землю, хтось вчить мову або гарно вчиться для  того, щоб наша країна була вільною, мирною, щасливою.

Радію з того, що всі ми однодумці, всі як один  готові стати до бою, посильного  у нашому віці, допомогти, хто чим може.

Я вірю: разом усе здолаємо! Це розуміння додає неабиякого оптимізму, і майбутнє вже не видається страшним. Запорука миру – це єдність, взаєморозуміння, підтримка. Тому мій шлях – це шлях активної допомоги, шлях досягнення високої мети – Миру!   

Моїй Батьківщині присвячую ці рядки:

Стеляться вночі серпанки,

вранці срібляться поля,

понад річками альтанки

лист  жовтавий  застеля.

Такі ранки незбагненні,

неповторні вечори

чом тобі, о моя   нене,

радощів не принесли?

Бо краса ця невимовна,

щедрість надр земних й полів,

все, що є у нас коштовне,

будить заздрість ворогів.

І не  сплять  сердечка злії,

й думка підла жебонить,

як у нас багатства тії

відібрать і розділить.

Спопелить  усі світанки

і спаплюжить  вечори,

зруйнувати  всі альтанки,

що вкривають їх листи.     

Знайте  ж ви, погані людці:

ні за яких там умов

нашу неньку  вам на блюдці

ні за що не віддамо.

Будем разом боронити

і  туман наш, і дощі,

жодної життя  краплини            

не дамо підлій душі.

Відстоїм своє ми право

жити вільно і щасливо.

Люди наші – наша слава!

Єдність – в цьому  наша сила!