Жимолостнова Аліна, 10-а клас, Рівненський академічний ліцей «Престиж» імені Лілії Котовської

Вчитель, що надихнув на написання — Свирид Наталія Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна завжди залишає шрами. Це руйнівна сила, що змінила життя кожного Українця на до й після.

Війна для мене почалася не тоді, коли я вперше почула сигнал тривоги, звуки вибухів та тривожні новини, що безперестанку лунали з телевізора. Вона стала частиною мого життя ще задовго до повномасштабного вторгнення, у 2013 році з початком Революції Гідності. 

Я була занадто маленька, щоб усвідомити, але той страх і біль, який відчула, побачивши свою бабусю разом із тисячами людей у боротьбі за наше майбутнє на Майдані, запам'ятаю назавжди. Мені було п'ять, коли вперше дізналася, що таке смерть.

Я народилася в Чернігові, місті, яке є частиною мого серця. Там провела свої дитячі роки, і кожен куточок міста для мене наповнений спогадами – вулиці, якими гуляла з батьками, річка біля дому, куди ми з бабусею ходили рибалити, парк із вичурними містками, які я страшенно боялася переходити, будинки друзів, з якими разом часто проводили час. Проте з початком війни все це стало крихким і вразливим. Коли я дізналася, що Чернігів опинився під загрозою, щомиті була переповнена надією, що все буде добре.

Під час повномасштабного вторгнення, на щастя, я була в Рівному: ми переїхали до родичів мами. Частина мого серця все ж залишалася в місті дитинства, разом із бабусею, дідусем і друзями, які опинилися в розпалі війни.

Щодня я хвилювалась, чи встигли вони дістатися до безпечного місця з початком тривоги, чи є в них достатньо їжі й води.

Ці переживання стали частиною мого життя.

Коли я вперше після довгого часу приїхала до Чернігова, те, що побачила, залишило невимовний біль, глибокі шрами. 

Зруйновані вулиці, розтрощений закинутий парк, залишки згорілих будівель, у яких так часто бувала маленькою. Я відчула, наче знищили не бетон із металевим каркасом, а саму мене, мої спогади, моє "рідне". Ці місця ніколи не будуть такими ж, якими я їх пам'ятала, але вони стали частиною мого шляху в цій війні.

Моя родина завжди була віддана Україні.

Бабуся часто говорила, що потрібно боротися за своє майбутнє в складі вільної держави, навіть через кров і біль. Тато, який був учасником АТО, знову взяв до рук зброю з початком повномасштабного вторгнення, захищаючи нашу країну на передовій.

Я горда за нього, але разом із тим мене переповнює страх, що кожна наша розмова може стати останньою.

Війна залишає шрами не лише на тілі, а й у душі. Але ці шрами вчать нас бути сильнішими, цінувати кожну мить життя, весь час, проведений із близькими, кожен спокійний день. Ми всі пройшли цей шлях, який забрав у нас багато, даруючи натомість справжню єдність, нове розуміння, що означає бути українцем. Ми не дозволимо війні зруйнувати нас, і це дає наснагу щодня боротися за свободу!