Крупій Віктор, 10 клас, Дніпровський індустріальний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Кудрявцева Ольга Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Перші вибухи в Дніпрі назавжди змінили мене і моє життя. У той день усе перевернулося з ніг на голову. Ранок, який мав бути звичайним, раптом став початком незліченних випробувань. Я прокинувся, як завжди, думаючи про свої справи, але глухий удар десь вдалині змусив мене на мить затримати подих. Що це було? Може, грім? Або просто якийсь збій? Але коли за кілька хвилин місто накрили сирени, я зрозумів: це не збіг, це війна.

Вибухи – гучні, оглушливі, моторошні – розривали тишу мого рідного Дніпра.

Місто, де я виріс, де я завжди почувався в безпеці, стало незнаним місцем, де кожен звук міг бути останнім. Раніше я думав, що життя буде продовжуватися так, як було – прогулянки вздовж набережної, теплі вечори з друзями, родинні свята.

Але ті перші вибухи назавжди розділили моє життя на "до" і "після".

Того дня ми з батьками похапцем спустилися в підвал нашого будинку, який миттєво став нашим новим прихистком.

Холодний, темний, сирий підвал, де ще вчора ми зберігали старі речі, тепер став єдиним місцем, де ми могли сховатися від страху.

Я сидів на підлозі, і слухав, як здригається земля від вибухів, як вмикаються сирени, як місто занурюється в хаос. Відчуття паніки і безпорадності накочували хвилями. Кожен звук відбивався болем у грудях, і цей біль лише посилювався від усвідомлення того, що завтра може не настати.

Перша ніч була нестерпною. Ми не спали, бо кожен звук за стінами здавався потенційною загрозою.

Мої думки мчали хаотично – що буде з нашим містом, з нашими близькими, з усім, що ми знаємо? Моя душа стискалася від жаху, а світ навколо став таким крихким, як скло. Кожен вибух розбивав його на дрібні осколки.

Кожен наступний день приносив нові випробування. Життя перетворилося на безперервний цикл тривог: сирени, вибухи, переховування в укриттях.

Я почав звикати до того, що на світанку нас будять не птахи, а сирени. Новини з фронту стали частиною буденного життя, а плани на майбутнє зникли, наче їх ніколи й не було.

Все, що колись мало значення – навчання, мрії, хобі – тепер здавалося марним. Усе місце в моєму серці зайняв страх і невідомість.

Я швидко навчився жити в умовах війни. Звук ракет, розривів, свисту повітряних ударів став частиною моєї реальності. Я вже не розгублювався, коли треба було бігти в укриття, а інстинктивно робив це. Мій розум звик до небезпеки, але серце ніколи не змирилося.

Ці тисяча днів війни змінили не тільки моє життя, а й мене самого. 

Я більше не той безтурботний підліток, яким був раніше. Війна загартувала мене, але і забрала частину моєї душі.

Вона змусила мене вирости швидше, ніж я був готовий, показавши, наскільки крихке наше життя. Але разом із цим вона відкрила мені іншу сторону людської натури – силу, стійкість і незламність.

Я бачив руйнування – будинки, життя, мрії – все це вибухало перед моїми очима, але я також бачив, як незламний людський дух відроджує надію. Тисячі днів війни навчили мене важливого уроку: ми сильніші, ніж думаємо. Ми здатні подолати будь-які втрати і продовжувати жити, навіть якщо все навколо здається приреченим.

Мій шлях під час цих 1000 днів був важким і болісним, але він навчив мене цінувати кожен момент, кожен день, коли я ще можу бачити своє рідне місто. Дніпро вистоїть. Ми вистоїмо. І коли одного дня вибухи припиняться, я знову зможу прогулятися по мирних вулицях свого міста, згадуючи ці тисячу днів не як час страху, а як час боротьби і надії.