Салаєва Олександра, 9-в клас, Південноукраїнський ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Федоренко Валентина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Розпочався цей, досить важкий, період мого життя 24 лютого 2022 року.

В той день я пішла в школу, хоча в клас прийшло лише 5 учнів.

З вікна класу трудового навчання ми бачили як метушаться люди, які великі черги до магазинів… 24 лютого, зранку, вимкнули телефонну мережу  і було дуже тяжко зателефонувати до батьків. Було дуже страшно. На четвертому уроці за мною прийшла мама і ми пішли додому збирати тривожну валізу.

В першу ніч я прокинулася від великого гулу на вулиці – це були військові літаки. Батьки відразу прибігли до мене та намагалися мене заспокоїти, а мені вже було важко заснути. Через цю ніч – на наступну ми поїхали разом з це однією сім’єю до нас на дачу, бо там безпечніше.

Перша повітряна тривога застала нас вночі. Батьки казали бігом вдягатися та виходити в під’їзд, бо там є 2 несучі стіни, а це перше правило укриття. Мені було дуже страшно і я не могла заснути.

Школу перевели на дистанційне навчання, не встигли ми з нього вийти. В один із шкільних днів пролунав сигнал «Повітряна тривога» і я пішла з мамою в коридор. Сиділи там ми недовго, проте після відбою, я пішла до себе в кімнату і почула гучний вибух та побігла до мами. Ще хвилин 10 ми сиділи в укритті.

День, коли ворожі танки їхали до Вознесенську був дуже напруженим.

Весь час ми з татком сиділи одягнені та готові йти в укриття. Мама була на роботі, дзвонила нам і казала, що дуже близько чує вибухи.

Кожну ніч мене батьки пробуджували під час повітряної тривоги, щоб іти в безпечне місце. 

Кожен ранок треба було вставати рано, аби сідати за навчання, проте після декількох тривог вночі – сил не було.

Одного разу, я була на вулиці та вперше пролунав сигнал повітряної тривоги, коли я була сама. В мене була панічна атака. Я не знала що робити, куди бігти. Гучномовці дуже голосно оголошували повітряну тривогу, а мені ставало все страшніше. Я подзвонила своїй подрузі – до неї бігти було найближче та дуже швидко пішла до неї. Мама хвилювалася і сказала залишатися в неї. Після відбою я пішла додому, а руки ще тремтіли…

У 8 класі ми вийшли в школу, проте не на весь час. Два тижні ми сиділи вдома, а на один виходили. Навчатися так було дуже складно. В школі при кожній тривозі ми спускалися в укриття, а раніше там не було яскравого світла, вентиляції і дуже складно було там знаходитися.  Звісно, наразі, всі ці проблеми в школі вирішили. 

Деколи при повітряній тривозі я можу чути постріли, шахеди, ракети… Це дуже лякає і кожен раз ці звуки змушують задуматися про щастя нашого життя.

Ця війна зруйнувала життя багатьох українців. Та чи варте воно того? Я так не вважаю. Закінчується вже другий рік війни, та все безрезультатно… 

На даний момент моя мрія — якнайшвидша перемога неньки України у цій війні, а ворогові це ще повернеться!