Голунга Альона, 10 клас, Чернівецький ліцей № 12 "Ювілейний"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горда Альбіна Іллівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій світ розділився на "до" та "після", як і у всіх українців. Засинаючи тоді, 23 лютого, я не могла уявити, що мені насниться страшний сон, який триватиме роками. Раніше я думала, що це найкоротший місяць.

Але лютий триває вже 1000 днів...

Я пам'ятаю ранок 24 лютого. Напевно, ніколи не забудуться той телефонний дзвінок, збори речей за 10 хвилин, вибухи, далекий звук сирен, повідомлення по радіо, черги на заправках, де люди стояли годинами. Ніколи не забудуться дні найстрашнішої дороги в моєму житті. Я думала, що всі проблеми до сьогоднішнього дня — просто ніщо.

Це був такий страх, який днями тримав у напрузі, від якого не можеш навіть заплакати.

Попереду лунали вибухи, але залишалося просто їхати далі й просити допомоги у незнайомих людей. Врешті-решт ми доїхали до Чернівців, і це місто стало прихистком для моєї родини. Нам дуже пощастило познайомитися з добрими людьми, які допомагали переселенцям. Волонтери забезпечили нас усім необхідним.

Згодом, коли мене зареєстрували до школи, нові однокласники та їхні батьки купили й подарували мені все необхідне для навчання.

Я безмежно їм вдячна. Такі вчинки свідчать про їхню доброту, толерантність та готовність допомогти у складних ситуаціях.

У школі більшість дітей та вчителів ставилися до мене з повагою і, можливо, зі співчуттям. Звісно, були й ті, хто постійно нагадував, що я зрадниця, якщо мені важко спілкуватися державною мовою. Спочатку деякі вчителі занижували оцінки за мої недосконалі відповіді змішаною мовою.

Але ті, хто не стикалися з війною, не знають, як складно "перекласти" все своє життя на іншу мову. Я вдячна тим, хто жодного разу не осудив мене за минуле.

Українців вбивають лише тому, що вони люблять Україну. Тому принижувати одне одного за різні історії — неправильно. Українці навчилися жити в тиші після вибухів. Навчилися жити зі зруйнованими домівками, містами, тяжкими спогадами та розбитими війною серцями, які колись були переповнені надіями.

Зараз безпека, мир і свобода — це певна розкіш, яку раніше всі сприймали як належне.

Дійсно важко усвідомити, що в країні ще залишилися міста із мирним небом. Але ж наскільки дорогою ціною... Так, ще є міста, де у підвали спускаються не для того, щоб спробувати зберегти своє життя під обстрілами, а щоб дістати мішок картоплі чи банку варення.

Десь друзі збираються випити кави, а не пом'янути померлих родичів.

Десь діти просто ходять до школи, а не на пагорб, як це було в окупованому Ізюмі, де ворожі військові виводили їх раз на місяць, щоб під дулом автоматів дати можливість комусь подзвонити.

У когось ранок починається з будильника, а в інших тишу ночі ламають звуки вибухів. Під мирним небом люди живуть, а не виживають.

Я вдячна долі за те, що зараз живу в безпеці. Але більшості українців не пощастило так, як мені. У мене є традиція: я пишу вірші на кожен рік війни і мрію, що дуже скоро зможу написати вірш, присвячений нашій перемозі. Коли всі ці жахи закінчаться, ми не будемо тими, ким були до війни.

Але ми будемо тими, хто навчився боротися і не здаватися. Свобода і мир виростуть із безлічі темних червоних плям, що лишилися у землі, яка бачила все.

Одного дня всі прокинуться від кошмару, який триває і сьогодні. Колись ми будемо згадувати цей період як найтяжчі часи. Але тоді це будуть лише спогади, які вплинули на наше майбутнє. На майбутнє України.