Любаха Валерія, психолог, приватна практика

 «Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Вечір 24 лютого пам’ятаю в деталях - думаю, як і кожен із вас. Хто де був. А я - серед мішків із кормом. Раптом усе пішло шкереберть. Мій світ обвалився, як дах під час бурі - зненацька й боляче. З вікна бачила: хтось із валізами кудись біжить, хтось уже поїхав. Вікна зачинялися, двері замикались. У підвалах мостились люди, зносили матраци та харч - і здавалося, що світ втратив звук. А я просто стояла біля вікна - нерухомо, пила каву.

На моїх вулицях, за зачиненими під’їздами та під кущами, залишились ті, хто не мав тривожної валізи, паспорта чи дороги до евакуації. Вони просто чекали - і тут я їх розумію.

Перші два тижні вулиці були майже порожні. Я не була волонтеркою з досвідом. Та чесно - тихо боялась: А що, як нікого не лишиться? Хто погодує всіх вуличних? Як їм жити? Вони ж не знають, що знайомий світ рухнув. Якщо я не дам їм їсти - вони помруть. І я вийшла. Щоранку, попри тривоги, паніку і повне нерозуміння, що буде завтра, я вантажила корм у машину й розсипала його скрізь, де знаходила котів: у дворах, біля зупинок, під балконами. А вони виходили до мене - ніби вже знайомі.

І знаєш, у той момент я годувала не тільки їх. Я годувала себе - сенсом. «Ти не боїшся?» - питали. Я не боялася. Не тому, що смілива. Ні. Може, це був адреналін. Може - лють. А може - суміш злості й любові. Бо страх не переможе любов. А моя любов мала вуса й м’які лапки.

Серед цього хаосу я щодня бачила їхні очі - великі, налякані, мовчазні. І в них була довіра. Довіра, якої ми, люди, іноді не заслуговуємо. Одного дня я побачила допис знайомої про евакуацію - з розбомбленого Маріуполя вивозили тварин. Я просто знала: для ще одного хвоста місце знайдеться навіть у моїй тісній квартирі.

Вона була з Маріуполя. Худа, як тінь. Перелякана. Майже без надії. Я взяла її в обійми - і ми обидві заплакали. З того дня вона вдома.

Зараз вона гладенька, як булочка, і щоранку муркоче мені подяку. А я щоранку дякую їй - бо, можливо, вона врятувала мене більше, ніж я її. Я думала, що рятую котів. А насправді рятувала себе - від безсилля, болю, втрати сенсу. Вони стали моїм приводом вставати. Дихати. Вірити. Бо коли в тебе є заради кого - навіть війна не така тьмяна. І твоя надія і віра продовжують жити.