Я жив у Великій Білозерці. Оце дивно було, як могли до нас заїхати ті росіяни. Їхні машини вже їздили туди-сюди. Так війна і почалася. Дочка поїхала в Запоріжжя, а я вдома залишився. І так склалось, що потім доїхати не було як. А якби я залишився там ще трохи, то я не знаю, що б із ногою в мене було.

Я троє суток їхав до Запоріжжя із Великої Білозерки. Пересік кордони з Росією, Польщею, Латвією, і приїхав у Запоріжжя до дочки. Інвалід я, хворію, на ліки треба гроші, а їх немає. Я тут на нозі операцію зробив, уже заживає. Тепер кишки болять.

Мене прикордонники тримали на одній таможні дві години, а на іншій - з восьмої вечора до другої ночі тримали, допитували мене. 

Я в окупації знаходився майже два роки. Уже там були російські гроші. То мені дочка переводила гроші. Одна її подруга гривні переводила, а вона мені руські давала. І так я жив. 

Продуктів були. Були гроші - то щось купував: то цигарки, то ще щось потрошку. Таке життя в нас було. Я коли приїхав сюди, в Україну, то мені не вірилось. Я думав що я ще в окупації знаходжусь.

Я думаю, що в цьому році нашою перемогою може завершитись. Мрію трішки підлікуватись, щоб здоров'я більше було. А то як спина болить і все болить, то не хочеться нічого.